Читати книгу - "Серця трьох"

Коли дідок звівся на ноги, навколо вже зібрався натовп, який швидко розігнали жандарми, що повискакували з в’язниці. Генрі стояв біля вікна й із цікавістю, воістину дивною для людини, котрій залишилося жити всього кілька годин, дивився на сценку, яка відбувалася перед ним, і прислухався до вигуків, що долітали до нього.

Дідок доручив жандармам потримати коня й, навіть не обтрусивши з одягу порох, поспішно зашкутильгав до фургона і взявся оглядати вантаж, що складався із ящиків – одного великого та кількох маленьких. Особливо піклувався він про великий, навіть спробував підняти його й, піднімаючи, неначе прислухався, чи нічого в ньому не розбилося.

Тут один із жандармів звернувся до нього, той випростався й почав відповідати охоче і багатослівно:

– Ви запитуєте, хто я? Я стара людина, сеньйори, і живу далеко звідси. Мене звуть Леопольдо Нарваес. Мати моя була німкенею – царство їй небесне! – зате батька звали Балтазар де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваес, а його батько був славетний генерал Нарваес, що воював під командуванням самого великого Болівара. А я… я тепер зовсім пропав і навіть додому не зможу дістатися.

Заохочуваний запитаннями з ввічливими співчуттями, яких не бракувало навіть у найжалюгідніших обшарпанців, він трохи підбадьорився й з вдячністю розповідав далі:

– Я приїхав із Бокас-дель-Торо. Дорога забрала в мене п’ять діб, і поки що я нічого не продав. Живу в Колоні, й краще було б мені не рушати звідти. Але й найшляхетніший Нарваес може стати мандрівним торговцем, а торговець теж має жити. Чи не так, сеньйори? Тепер скажіть, чи не знаєте ви Томаса Ромеро, що живе у вашому прекрасному Сан-Антоніо?

– У будь-якому місті Панами скільки завгодно Томасів Ромеро, – розреготався Педро Зурита, помічник начальника в’язниці. – Вам треба описати його детальніше.

– Він двоюрідний брат моєї другої дружини, – з надією в голосі вимовив старий і, здавалося, вельми здивувався, знову почувши регіт.

– Та не менше десяти всяких Томасів Ромеро живе в Сан-Антоніо та його околицях, – заперечив йому помічник начальника в’язниці, – і кожен із них може бути двоюрідним братом вашої другої дружини, сеньйоре. У нас тут є Томас Ромеро п’яниця. Є Томас Ромеро злодій. Є Томас Ромеро… втім, ні, цього повісили місяць тому за вбивство з пограбуванням. Є Томас Ромеро багатій, у якого великі стада в горах. Є…

З кожним новим ім’ям Леопольд Нарваес тільки скрушно хитав головою, але від згадки скотаря лице його засяяло надією:

– Вибачте мені, сеньйоре, це, очевидно, він і є! Я розшукаю його. Якби можна було десь залишити на збереження мій дорогоцінний товар, я б одразу вирушив його шукати. Добре ще, що ця пригода сталася зі мною саме тут. Я можу довірити свій крам вам: достатньо на вас тільки подивитися, щоб зрозуміти, що ви чесна й порядна людина. – Сказавши це, старий порився в кишені, витяг звідти два срібних песо й простягнув тюремнику. – Ось вам. Сподіваюся, ви й ваші люди не пошкодуєте, що надали мені допомогу.

Генрі посміхнувся, помітивши, з якою підвищеною цікавістю й повагою почали ставитися до дідка Педро Зурита й жандарми, побачивши монети. Відтіснивши від зламаного фургона цікавих, вони негайно заходилися переносити ящики у приміщення в’язниці.

– Обережніше, сеньйори, обережніше! – благав старий, невимовно хвилюючись, коли вони взялися за великий ящик. – Несіть його тихенько. Це вельми цінний товар, занадто ламкий.

Доки вміст фургона переносили до в’язниці, старий зняв із коня збрую, крім вуздечки, й поклав її у фургон.

Але Педро Зурита, красномовно подивившись на обшарпанців, наказав занести й збрую.

– Тільки-но ми відвернемося, як миттю все зникне – аж до останнього ремінця та пряжки, – пояснив він.

Вибравшись на те, що залишилося від фургона, дідок з допомогою Педро Зурити й жандармів видерся на коня.

– Усе гаразд, – сказав він і з вдячністю додав: – Тисячу разів дякую, сеньйори. Як мені пощастило натрапити на таких чесних людей, які збережуть мій крам! Щоправда, товар злиденний – самі знаєте, який у мандрівного торговця може бути крам, але для мене кожна дрібниця дорога. Радий був знайомству з вами. Завтра я повернуся зі своїм родичем, якого я, звичайно, знайду, і позбавлю вас клопоту оберігати моє жалюгідне майно! – Тут він зняв капелюха. – Adios, сеньйори, adios!

І він не поспішаючи рушив, недовірливо поглядаючи на свого коня – винуватця всієї катастрофи. Коли ж Педро Зурита гукнув його, старий оглянувся.

– Пошукайте ще на цвинтарі, сеньйоре Нарваес, – порадив помічник начальника в’язниці. – Там знайдете цілу сотню Томасів Ромеро.

– А вас, сеньйоре, уклінно прошу, подбати про велику скриню! – крикнув у відповідь торговець.

На очах у Генрі вулиця спорожніла: жандарми й юрба сховалися від спеки. Зовсім не дивно, розмірковував Генрі, що в інтонаціях старого торговця йому вчулося щось знайоме. Адже він тільки наполовину іспанець, отже, і мова в нього наполовину іспанська, а ще наполовину німецька, бо мати його німкеня. Вимовляє він усе ж як місцевий житель. «Ну й пограбують його як місцевого жителя, якщо в цьому важкому ящику, що залишили у в’язниці, є щось цінне!» – вирішив про себе Генрі й облишив думати про те, що сталося.

А у вартовій, за якихось п’ятдесят футів від камери Генрі, тим часом грабували Леопольдо Нарваеса. Розпочав Педро Зурита, який взявся уважно й усебічно оглядати велику скриню. Він підняв її за один кінець, щоб зрозуміти її вагу, і, знайшовши щілину, почав принюхуватися, як собака, сподіваючись за запахом з’ясувати, що міститься всередині.

– Облиш ти скриню, Педро, – зі сміхом сказав йому один із жандармів. – Тобі ж заплатили два песо за те, щоб ти був чесний.

Помічник начальника в’язниці зітхнув, відійшов на кілька кроків, присів, знову подивився на скриню й знову зітхнув. Розмова не клеїлася. Жандарми раз у раз кидали оком на скриню. Навіть засмальцьовані карти не відвернули їхньої уваги. Не гралося. Жандарм, що кепкував із Педро, сам тепер підійшов до скрині й понюхав.

– Від цього ящика нічим не пахне, – сказав він. – Що б це могло бути? Кабальєро сказав, що там щось цінне!

– «Кабальєро»! – пхикнув інший жандарм. – Батько цього старого, мабуть, торгував смаженою рибою на