Читати книгу - "Морський вовк"

– Гампе, – звернувся він до мене підкреслено ввічливо, – будь ласка, візьміть пана Магріджа під руку й допоможіть йому вийти на палубу. Він почуває себе не дуже добре.

– І скажіть Джонсонові вилити на нього кілька відер морської води, – додав він тихіше, так, щоб тільки я чув.

На палубі я передав пана Магріджа двом матросам, що весело вишкилили зуби, почувши про капітанів наказ. Пан Магрідж усе бурмотів сонно, що він син джентльмена. Сходячи до кают-компанії прибрати стіл, я почув, як він вереснув, коли на нього линули перше відро води.

Вовк Ларсен лічив виграні гроші.

– Якраз сто вісімдесят п’ять доларів, – сказав він голосно. – Я так і думав. Злидень прийшов сюди без шеляга в кишені.

– І те, що ви виграли, належить мені, сер, – сміливо заявив я.

Він глузливо осміхнувся й відповів:

– Я теж, Гампе, вчився свого часу трохи граматики й думаю, що ви плутаєте форми часу. «Належало мені» треба було вам сказати, а не «належить мені».

– Це питання не граматики, а етики, – відповів я.

Минула якась хвилина, доки він відповів.

– Знаєте, Гампе, – звільна почав він, мовлячи поважно і з відтінком смутку в голосі, – це вперше зроду я чую слово «етика». Ви і я – нас тільки двоє на цьому судні знають його значення.

– Колись, – провадив він, помовчавши, – я мріяв вести бесіди з людьми, що розмовляють такою мовою, мріяв підвестися над життям, серед якого народився; я мріяв про товариство людей, що розважають на такі теми, як етика. І ось уперше я чую це слово з живих уст. Але все це між іншим, бо ви не маєте рації. Це питання не граматики і не етики, а просто факту.

– Звісно, – сказав я. – Те, що гроші у вас, це факт.

Його обличчя засяяло. Йому, певно, сподобалась моя проникливість.

– Але ви відхиляєтесь від суті питання, – вів я далі, – що пов’язане з правом.

– Он воно як! – зауважив він, скривившись. – Я бачу, ви ще вірите в такі речі, як право, як правда і неправда.

– А ви? Не вірите зовсім? – спитав я.

– Ані на крихту. Сила – це право, ото й усе. Хто кволий, той неправий. Або можна приблизно ще так: добре бути дужим, і погано – кволим. Ще краще сказати: дужим бути приємно, бо це вигідно; а кволим бути неприємно, бо це невигідно. Ось на разі – мати ці гроші приємно. Це добре для того, хто має їх. І тому, мігши мати ці гроші, я скривдив би себе й те життя, що в мені, якби віддав їх вам, відмовившись від приємності мати їх самому.

– Але ви кривдите мене, беручи їх, – заперечив я.

– Зовсім ні. Одна людина не може скривдити іншу. Вона може скривдити тільки себе саму. Я бачу, що завжди вчиняю кривду, коли враховую чужі інтереси. Невже ви цього не розумієте? Як можуть дві часточки закваски вважати себе скривдженими, коли вони одна одну хочуть пожерти? Це ж закладене в їхній природі – намагатися когось проковтнути і не датися проковтнути. Коли вони відступають від цього закону – вони чинять гріх.

– То ви не вірите в альтруїзм? – спитав я.

Це слово видалося йому наче знайомим, але змусило замислитись.

– Стривайте, це щось подібне до співробітництва?

– Деякий зв’язок тут є, – відповів я, не дивуючись цим разом прогалині в його словнику, набутому читанням і самоосвітою. Наукою його ніхто не керував, і хоч думав він багато, але говорив мало, а то й зовсім мовчав. – Альтруїстичний вчинок це вчинок задля добра інших людей, вчинок некорисливий на протилежність до вчинку заради себе, тобто егоїстичного.

Він кивнув головою.

– О, так. Тепер пригадую. Мені траплялося це слово у Спенсера.

– У Спенсера? – вигукнув я. – Невже ви читали його?

– Не дуже багато, – визнав він. – Я цілком зрозумів «Основні засади», але на «Біології» вітер покинув мої вітрила, а на «Психології» я й зовсім опинився в мертвому штилі й надовго. По щирості кажучи, я не міг зрозуміти, куди він гне. Спершу я гадав, що причина в убозтві мого розуму, але потім зрозумів, що мені просто бракувало підготовки. Я не мав відповідної бази. Тільки Спенсер і я знаємо, чого він мені коштував. Але з його «Даних етики» я дещо виніс. Оце там я здибав «альтруїзм» і тепер пригадую, як його було там ужито.

Я не уявляв собі, що могла винести ця людина з творів Спенсера. Я пам’ятаю Спенсера досить добре, аби знати, що альтруїзм лежить в основі його ідеалу людської поведінки. Вовк Ларсен, очевидно, просіяв науку великого філософа, вибираючи з неї те, що відповідало його потребам і бажанням, а решту відкидаючи.

– Що ж ви ще звідти винесли? – спитав я.

Він трохи зсунув брови, напружено підшукуючи належні вислови для думок, про які він ніколи ще не говорив ні з ким. Я почувався піднесено. Тепер я заглиблювався йому в душу так само, як він звик заглиблюватися в інші душі. Я досліджував незнайомі землі. І дивна, дуже дивна картина розгорнулася перед моїми очима.

– Коротко кажучи, – почав він, – Спенсер висловлює приблизно таку думку: по-перше, людина має дбати за власний добробут – це морально й добре. По-друге, вона має дбати про добробут своїх дітей. По-третє, вона має дбати про добробут людства.

– Але найвищий, найкращий і найсправедливіший учинок, – докинув я, – це коли водночас він корисний і для тебе, і для твоїх дітей, і для всього людства.

– Я б так не сказав, – відповів він. – Не бачу в цьому ні потреби, ні здорового глузду. Я відкидаю людство і дітей. Заради них я не поступлюся нічим. Усе це сентиментальні витребеньки, принаймні для того, хто не вірить у вічне життя, – ви самі не можете цього не розуміти. Якби мене чекало безсмертя, альтруїзм був би платнею за цього. Я міг би хтозна й як піднести свою душу. Але попереду нема нічого вічного, крім смерті, а закваска життя грає в мені ненадовго. Тож було б неморально принести себе в жертву. Жертва з мого боку, що хоч на мить скоротила б це грання, – нерозумна, ба навіть несправедлива щодо самого себе, це просто злочин. Я не повинен нічого втратити,