Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Щось творилося з нею несусвітне. Ясна річ, роздзвонила про все сама Тоська і то через дурний Бронин язик, бо вона таки пожаліла вголос отого її мізерного Льоньку, навіть сказала, дурна, що могла б його до себе забрати. Їй аж нудко стало й вона облизала пересохлі вуста. З жахом подумала, що може зустрітися на вулиці з Льонькою — а що, коли й він уже про все знає, хтось і йому міг донести про те? Ота недавно здобута несподівана краса її пропадала й змивалася; йшла вона сіра, як цей день і небо, стара, як світ, — баба стоптана і зморщена. Йшла вона і вицвітав на її щоках рум’янець, зникав, сповзав, щоки жовті ставали, очі гасли, наче той вогник у лампі; пасмо волосся висмикнулося з-під хустки: здалося їй, що те волосся пронизане сивими струменями; не знала, як подивиться Льоньці в очі; мабуть, треба-таки перемовитися з ним, бо це ж такий сором, що й не сказати; Тоська не була для неї така страшна, страшно було тільки зустрітися з ним, бо що він може про неї подумати? Схотіла повернутися, пройти через міст і той завулок, де до неї всміхнувся гарний, як Бог, чоловік, хай знову засвітяться усмішки шоферів і витягнеться по-молодцюватому чудний дід. Але то була казка переказана, і вона, зітхнувши, взялася за свою хвіртку, водночас озираючись і на сусіднє подвір’я. В дворі було порожньо, вітер махав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьобували посипане в грязюку зерно. Вона полегшено зітхнула: добре хоч те, що з Льонькою так і не зустрілася. Зайшла в порожню й вогку хату, сіла посеред кімнати, не роздягаючись, — замислилася. Льонька їй подобався: тихий, простий, роботящий. Чого він пристав до тієї мегери, яка й дітей йому народити не може? Тлуста, почварна, коротконога. Броня встала й підійшла до дзеркала. Була струнка, може й захуда, з великими очима. Ніс, правда, задовгий, але це аніскілечки її не псувало. Ні, вона виглядала куди ліпше за ту вульгарну Тоську, але чоловіків у цьому світі також не збагнеш: женяться на опудалах, тягаються за почварками, аби тільки вміла відверто крутити сідницею, а їй, скромній, порядній, тихій, доводиться безнадійно дівувати. Ні, вона ніколи не буде відбивати від тієї пащекухи її Льоньку, хоч він їй і подобається, — просто цього не змогла б. Коли вже на її долю випала оця тоскна самотність, так воно, очевидно, й буде.

Здивовано побачила, що по її щоках течуть сльози. Втерла їх похапцем і роззирнулася по хаті: що б його зробити? Сьогодні неділя, вона пішла в місто, щоб там чимось себе зайняти, думала піти в кіно, але кіна виявилися всі бачені, магазини зачинені, купила сяке-таке з харчів і от знову вона в порожньому домі, знову стоїть перед вікном і дивиться на вулицю, а посеред вулиці стоїть ряба Надька з таксистихою і щось гаряче обговорюють — чи не про неї мова? "Господи, — стукнула вона кулаком об кулак і пішла нервово кімнатою, — яка ж я дурна, яка дурна! Знову сіла, заплющилася й побачила Льоньку, як той моторно махає сокирою, як той біжить із порожніми відрами, а потім і з повними, як вологий вітер гуляє навколо і б’є в обличчя, і мружить кружала води в тих відрах — якось так дивно він, тобто Льонька, на неї тоді позирнув! Ні, це вона вигадує, ніяк на неї не дивився. Броня навіть подумала, що треба їй зайти до Тоськи, бо між ними ніби й справді пробігла кішка, треба все вияснити, щоб замовкли оті рябі й таксистихи, бо інакше вона тут, удома, збожеволіє. Рішуче вдяглася (в нутрі тенькнуло: "А що як зустрінуся з Льонькою?"). Ну й що, хай і зустрінеться: чи між ними щось коли було і чи ж що є? Колись, правда, він спробував до неї пристати, всього раз, але так і не зачепив, чи ж і те брати до уваги? Броня рішуче вийшла надвір, зачинила хату й подалася до сусідки, долаючи в душі спротив і лячне бажання повернутися, знову втекти в хату. Ряба Надька й таксистиха, побачивши її, миттю замовкли; вона привіталася, але пащекухи ледь-ледь кивнули, тільки дивилися круглими очима, ніби хотіли її тими очима з’їсти. Броня увіч переконалася, що балакали кумасі таки про неї, тож пройшла повз них спокійно і так само спокійно ввійшла у двір, де вітер так само мотав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьовбували із грязюки зерно. Собака знав її і не потрудився вийти з буди, дивився тільки печально й ніби згадував щось. Броня взялася за ручку й натисла на клямку. Заспівали прозоро двері, і вона закоцюбла зі страху: в сінях, проте, було порожньо. Тоді вона рішуче переступила хатнього порога — Льоньки не побачила й тут. Стояла тільки серед хати Тоська в зеленому вузькому для неї платті, розставила ноги, наче під нею хиталася підлога, і лила зелене світло погляду. Броня спинилася несміливо: вицвіла, зичена, суха, безгруда, з ногами надто тонкими і з волоссям, побитим першою сивиною; так, вони різнилися — та пишнотіла, а ця суха, та зелена, а ця жовта Броні знову захотілося повернутися й піти геть, остаточно забувши цю дурну історію. Але вона стояла супроти тієї зеленої й настовбурченої і тільки переминалася з ноги на ногу.

— Можна до тебе? — видихла зрештою.

— Чого ж не можна, заходь, — сказала Тоська не зовсім люб’язно.

— Не знаю, як його й сказать, — несміливо проказала Броня, червоніючи й потуплюючись. — Зустріла оце Людку і такого вона наговорила.

Тоська понуро зирнула на недавню подругу, як великий, зелений, тлустий кіт, відвернулась і підтягши стільця, сіла, заповнюючи сидіння круглими зеленими формами.

— Що ж вона такого наговорила?

— Мені аж казать стидко, — затараторила раптом Броня. — Але нє, думаю, прийду до тебе, хоч воно й неудобно, знаїш, воно так… ну, я не знаю, як це сказать таке… на вулиці почали плести, що стидко мені людям в очі дивитись.

— Що ж вони плетуть? — строго спитала Тоська.

— Та кажуть, ніби я твого Льоньку… Ну, ніби я його в тебе… ну, відбиваю. А в мене такого і в голові нема.

— Так уже й нема, — відвернулася від неї Тоська.

— А таки нема, — згукнула Броня, відчуваючи, що кров приливає їй до обличчя.

— Бач, може б, і я таке подумала, — мовила Тоська і пильно зирнула на Броню. — Але по-моєму, Бронько, це ти в цій-осьо комнаті сама мені сказала що я така і сяка, і що ти його б собі забрала… Може, й забрала б, коли б він пішов, — сказала згорда. — А то не проста вєщ…

— Але ж, Тось, Богом тобі клянусь!.. Не зманювала я його!

Броня подивилася на колишню подругу, вії її затремтіли, затремтіли й губи, і вона в цю хвилину стала така, що Тоська дозволила собі всміхнутися краєчком вуст — суперниця нікчемна.

— Може, й не зманювала, — холодно сказала Тоська — Але теперички, коли люди язиками про те чешуть, а з нічого не чесатимуть, ти б до нас лучче не ходила.

Броня вражено встала Була бліда й перелякана.

— То це ти мене виганяєш з хати?

— Може, й виганяю, — подивилася на вікно Тоська. — Нічого тут ходити й чужих чоловіків зманювати… Права чи винувата, а ти мені до чоловіка баньок не лупи! Може, десь він тебе й помнув трохи — це така в них, у кнурів, поведенція, то це ще не значить, що можеш його зманювать, бігаючи до нас.

У Броні бризкнули з обличчя сльози, вона притьма кинулась у двері.

— Кляча чортова! — люто проказала їй у спину Тоська. — Не такій, як ти, чоловіків зманювать!

Броня вискочила з хвіртки і аж одубіла; просто перед нею стояли ряба Надька, таксистиха, Магаданша, яка вже, мабуть, помирилася з рябою Надькою, і Людка — дивилися на неї на всі очі. Там за спиною раптово рвонув із буди собака і забрехав.

— Чого це ти плачеш, Бронь? — солодко спитала Людка. — Може, з подружкою своєю посварилася?

9

Льонька розминувся з Бронею навмисне. Він вчасно побачив її на вулиці й різко звернув під Просиновську гору. Потім зайшов у кущі й перечекав, поки вона пройде. Ось вона з’явилася в проймі вулиці, й він мав змогу придивитися до неї пильніше. Була струнка і ще молода, принаймні куди принадніша за Тоську, Тоська була карячкувата, а ця довгонога, хоч ноги мала й захуді. Коли Тоська йшла, то ніби котилася, а ця пливла по землі ніби пава. Досі Льонька уваги на Броню і справді не звертав, хіба що одного разу під мухою, коли Броня бігла до Тоськи на баляндраси, він її біля хвіртки прихопив, але вона так його відштовхнула, що він ледве не впав. Потому побачив її червоне, обурене обличчя і добродушно кліпнув повіками.

— Не сердься, Бронь, — пробелькотів. — Я по-сусідському.

— Ще раз зачепиш, — сказала гостро, — Тосі розкажу! — Але Тосці про це розповіла не вона, а він, бо чогось та до нього з цією Бронькою причепилася, чогось нею очі витикала, чогось пащекувала про неї. Окрім того, за кілька хвилин до цього він перестрів Шурку Хаєцького, і той, мигаючи білими повіками і недоречно гигикаючи, сказав йому:

— Тут про тебе, ги-ги, баби ляси точать. Ну, що ти ту Броньку, ги-ги, причавив. Я сам думав, ги-ги, коло неї покрутиться, але боюся старих дів, ги-ги! А вона шо — те?

— Пошов ти! — огризнувся Льонька і рушив, у розмову не вступаючи.

— Та я до тебе, як до друга, Льонь, — улесливо сказав Шурка, ступаючи за ним. — Я, знаїш, бабник опитний. А до тої Броньки побоявся б лізти. Ще по мармизі вріже!

— А вріже! — сказав Льонька.

— О, це вже знаїш! — почухмарив потилицю Шурка. — Значить, баби правду брешуть?

— Пошов ти! — знову огризнувся Льонька.

Шурка не "пошов", а став серед вулиці й знову зачухмарив потилицю. Хмикнув, сьорбнув носом, а тоді подавсь у бік зворотній, власне, у бік зворотній він, Шурка до цього йшов. Минув гурток бабів, насталивши вуха, і виразно почув: "Льонька, Бронька, Тоська". "Ну да, — подумав споквола Шурка, — а може, вона справді — те?" Він знову хмикнув, почесав неголену щоку, ніби вже дістав ляпаса, і тут уздрів Броню, яка йшла вулицею. Обкинув її поглядом і знову йому здалося, що цієї дівчини йому ліпше не чіпати, тобто не підлазити до неї, та не така вже й молода вона була Шурка покліпав білими повіками і рушив до парку, бо там він призначив побачення з такою, котра ляпасів йому ніколи й не подумає давати. Втретє хмикнув і про Броню щасливо забув…

Зате не забув про неї Льонька. Видерся на Просиновську гору і подався Пушкінською. В голові в нього сидів кілочок, а вологий вітер хльостав в обличчя, якось чудно збуджуючи. І він, Льонька, відчув, що наповнюється й цією осінню, і вологим вітром, і запахом жовтого листу, і неспокоєм дня, і тим, що в нього в кишені є два карбованці, що він, коли пощастить купити, може випити цілу пляшку вина, а вже тоді напевне щось придумає, бо коли він тверезий, голова в нього тупа й порожня.