Читати книгу - "Найперша жертва, Шеклі Роберт"

Гародьде, все, що від тебе вимагається – їсти й ділитися з нами своїми враженнями про страви.

Том провів Гарольда до столика, і освітлювачі почали встановлювати софіти. Офіціанти розклали срібні ножі й виделки, принесли серветки.. Подали пляшку невідкоркованого червоного вина із справжньою французькою етикеткою і розлили по бокалах. Гарольд підніс бокал до губів, покуштував задумливо, проковтнув.

– Ну, Гарольде? – поцікавився Філакіс. – Як тобі? – І підморгнув.

Гарольд зрозумів. У житті людини іноді час, коли інтуїція допомагає їй притлумити добропорядність і чесність, які обмежувала її дії змалечку.

Так що Гарольд зорієнтувався і відповів:

– Що ж. непогано...

Філакіс подарував йому промовистий погляд, що мав означати: "А ну, покажи їм?"

– …для миття підлоги, звичайно.

А тоді пішло-поїхало.

Одну по одній він висміював усі страви, заздалегідь гарячково підшукуючи порівняння і будь-що намагаючись не видаватися селюком. Деякі з його грубих дотепів були не такі вже й погані, приміром, суп із зеленої черепахи він назвав гнилим болотом.

Філакіс трохи зняв напруження, почавши вставляти вряди-годи і своє слово, ганячи інтер'єр, офіціантів, обслуговування, оркестр, самого власника ресторану. його дружину і навіть власникового кокер-спанієля.

Поки це транслювалося в програмі "Мисливське Шоу", Задираки – четвірка м'язистих чоловіків у купальниках – трощили все навкруги бейсбольними бітами, не чіпаючи лише кутка, в якому Гарольд доїдав "Креп Сюзетт", який він назвав холодним солодким супом, налитим на тонкий млинець, смачним хіба що для свиней.

А коли під кінець він виплюнув каву, з усіх боків залунали оплески.

Нарешті, коли нічого, що можна було б з'їсти або споганити, не лишилося, Гордон Філакіс ніжно обійняв Тома за плечі й назвав його своєю людиною. Безумовно, студія відшкодує збитки. А за чуйне ставлення до всього, що відбулося, Філакіс подарував Томові квиток у ложу на Мисливські Ігри.

– І тобі, Гарольде, теж спасибі, – промовив він. – Ти теж своя людина, розумієш усе з півслова. Дуже сподіваюся незабаром побачитися знов і, можливо, почути про твоє перше Вбивство.

35

Повернувшись додому, Альбані роздратовано кинув на стілець своє верблюже пальто. Не відриваючи погляду від телевізора, Тереза запитала: – Ну. як справи сьогодні?

– Катастрофічно. Жертва вже могла вважати себе мертвою, коли раптом вперся той бісовий Гордон Філакіс із своїм "Мисливським Шоу" і став брати в Герольда інтерв'ю. Вся робоча нанівець.

– Не гарячкуй, любий. Прикінчите його наступною разу.

– Маю надію. Однак на той раз то може бути не так легко.

– А як тримався Гарольд?

– Чудово. Гадаю, хоч одне гарне Вбивство в нього та вийде. Сподіваюся. Нам так потрібне саме гарне.

– А чи стане нам від того легше? – сумно поцікавилася Тереза.

– Якщо відверто, то це може дуже мені допомогти. Надто багато людей зараз слідкують за моїми "успіхами". Ходять чутки – і не запевняй мене в протилежному! – що в мене тепер депресія.

– Як вони сміють! – обурено вигукнула Тереза.

– Вони наводять останні мої невдалі засідки як приклади нерозважливості й нездатності доладно організувати справу.

– Ну. бачиш, тут вони де в чому мають рацію... Згадай хоча б Джеффріса.

Альбані скривився.

– Або попереднього твого клієнта, як там його?

– Антонеллі. О Господи, не нагадуй мені про них, – Альбані скинув жакет і послабив вузол краватки. – Антонеллі. По-справжньому щедрий чоловік. Я захотів йому віддячити. Якнайчіткіше все спланував для його Вбивства. Жертвою була шістнадцятилітня дівчинка, можна собі таке уявити? Незайманка! До того ж, вона полювала вперше.

– Тепер такі діти пішли... – промовила Тереза.

– Все сталося так просто. Антонеллі загнав її в куток. Все, що йому лишилося зробити – натиснути гачок. Однак він, сибарит чортів, не квапився. Подумки вже бачив її мертвою і смакував Убивство. Дівча, правда, було майже голе. Антонеллі гадав, що він у повній безпеці. Ніякої ж зброї видно не було. А вона саме на це й розраховувала. Миттєвої затримки їй вистачило, аби вистрелити спеціальною волосяною сіткою і задушити його.

– Не уявляю, як вона одержала дозвіл на таку зброю? – зауважила Тереза.

– То вже неістотно. Головне, що я не врахував такої можливості. Ще одна пляма з'явилася на моїй репутації. Гадаєш, я справді кочуся вниз, Терезо?

– Це не твоя провина. Краще думай про справи. Оцей Гарольд, має він хоч якийсь шанс?

– Хто його знає. Мені яке діло! – зробив театральний жест Альбані. – Ні, шансів у нього аніяких. Але треба, щоб він переміг. Доведеться якось це влаштувати. Від того залежатиме моє майбутнє. Хіба ж то не важливіше, ніж чиєсь там дурне життя?

– Повністю з тобою згодна, любий. Але ти щось обов'язково придумаєш. А зараз ходімо вечеряти.

36

У себе вдома Лувейн довго й напружено міркував. Було страшенно прикро, що він втратив таку нагоду підстрелити Гарольда. Забігла Джекінс, лиш глянула, як він зігнувся над робочим столом, перевдяглася і знов пішла. Лувейн самотужки приготував легеньку вечерю: тости із шматочками варених омарів.

Пізніше до нього зазирнув Сузер, налив собі склянку, сів на розкладний хромовий стілець із шкіряним сидінням і став чекати, коли Лувейн зверне на нього увагу.

Нарешті Мисливець поворухнувся. Підвівся, підійшов до письмового столу, знайшов записник, погортав, натрапив на потрібне і, випнувши губи, кивнув.

– Сузере, – покликав Наводчика.

– Що, босе?

– Ти ж знайомий з Гортоном Футом, правда?

– Авжеж.

– Де його знайти, не знаєш? Я маю на увазі зараз.

– Можливо, він у барі Кленсі, що біля Трокадеро, п'є і сам себе жаліє. – Треба, щоб ти пішов і привів його до мене. Негайно.

– Гаразд, босе. Але ж вам відомо, що з тим Футом краще не зв'язуватись. Крім того, він – чи не найбільший ваш ворог на всьому острові.

– Що робить його кандидатуру бездоганною.

– Ясно, сказав Сузер. Насправді він нічого не второпав, однак питати було марно. Бос волів не розкривати своїх маленьких таємниць.

Він попрямував до дверей.

– О, ще одне, – затримав його Лувейн.

Сузер зупинився.

– Так, босе.

– По дорозі накажи швейцару заправити машину . "Мерседес", а не "б'юїк".

Сузер хотів був поцікавитися новим планом, однак передумав. Лувейн, коли захоче, сам розповість. І вийшов з кімнати.

Протягом наступної години Лувейн не відходив до телефону, обдзвонюючи всіх своїх друзів у місті. Через годину, ледве він встиг договорити з останнім, з'явився Фут.

Він був маленький на зріст, років йому було десь під сорок, обличчя мав темне й зморшкувате. Вдягнений був у білий засмальцьований костюм, на голові – капелюх з вузькими крисами, на ногах – відкриті сандалі.

– Сідай. – запропонував йому Лувейн, – Наливай, що хочеш. Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тебе запросив.

– Тільки тому я й приїхав, – сказав Фут. І налив собі найкращого Лувейнового бурбону.

– Знаю, ти мене ненавидиш. Вважаєш, що я вбив твого брата нечесно, так?

– А що? Хіба ні?

– Між нами, – сказав Лувейн, – так воно й було.

Фут не одразу знайшовся, що відповісти. Спочатку кивнув, а тоді промовив:

– Ну що ж, так я й гадав.

Він прагнув розсердитися і не міг.

– Наскільки я пригадую, ти не дуже його любив, – вів далі Лувейн.

– Я ненавидів того сучого сина й бажав йому смерті! – збуджено вигукнув Фут. – Але то не твоє діло. Я нікому не дозволю знищувати членів моєї сім'ї безкарно. Як це має виглядати, по-твоєму?

– Гаразд, – урвав його промову Лувейн. – Я запросив тебе сюди, аби помиритися.

– І яким же чином? – глузливо чмихнув Фут.

– Вдовольнивши дві твої найбільші пристрасті.

– Які саме?

– Ну, перша – гроші.

– Гроші, – мрійливо повторив Фут, відчуваючи, що в нього аж серце від цього слова мліє. – Ти хочеш запропонувати мені гроші? – Обличчя його було вже не таким похмурим.

– Звісно ж, ні, – відповів Лувейн. – Для тебе то було б принизливо.

– Мабуть що так, – сумно погодився Фут.

– Я пропоную тобі їх заробити.

– О, – тільки й вимовив ошелешений Фут.

– Однак працюючи на мене, ти задовольнив би свою другу найбільшу пристрасть?

– Котру?

– Зрадництво.

Фут відкинувся на спинку стільця. Врешті-решт, життя – не така вже й безнадійна річ. Бувають дні, коли доля починає тобі усміхатися, й успіх приходить звідти, звідки ти його зовсім не чекав.

– Добре ж ти мене вивчив! – промовив він.

– Зрада тобі конче необхідна, чи не так? Без неї тобі світ немилий. Наче чогось не вистачає.

– Ти бач, який психолог! Мій психоаналітик справді каже, що для збереження душевної рівноваги мені треба постійно когось зраджувати. Він ще порадив вбивство, але то не для мене: на цьому поприщі мене й самого можуть вбити. Хай ніхто не ображається, однак кожному своє.

– А ніхто й не ображається, – сказав Лувейн. – Пропоную тобі п'ять тисяч за послугу, від якої ти й сам одержиш величезне задоволення.

– Десять, – заперечив Фут, – і я втішатимуся ще більше.

– Зупинимося на семи з половиною, бо ми давні друзі, незважаючи на всю ворожнечу. Га?

– Згода. Кого я маю зрадити? Чи він не один?

– Одного з своїх давніх друзів, Мікеланджело Альбані.

– Альбані! Але ж ми дійсно дуже близькі. Зрадити його було б справжнім свинством.

– Ну то й що? Зрада в цьому й полягає, хіба ні?

– Мабуть що так. Ти, Лувейне, наче наскрізь бачиш.

Той скромно стенув плечима й розповів, про що йдеться.

Фут весь час кивав на знак згоди, але в останню мить у нього прокинулося сумління:

– Для Альбані то буде повний крах. Він збанкрутує, якщо програє й тепер. Знаєш, що то означає?

– Дозволь нагадати, що в протилежному випадку, якщо Гарольд, його клієнт, мене вб'є, Альбані одержить і винагороду, і рекламу, яка зараз йому така необхідна. Якщо чесно, яке тобі діло до того, чи стане Альбані банкрутом?

Фут поміркував.

– Правду мовити, якщо Альбані як державний раб забереться з міста, я зможу розраховувати на прихильність Терези. Ти бачив її, Лувейне? Хитрун, він не випускає її з дому. Вона така гарненька...

Нетерпляче махнувши випещеною рукою, Лувейн урвав його:

– Ми тут не про залицяння зібралися говорити. Обговорюються гроші та зрада.

– Що ж, я до твоїх послуг. Як я маю діяти?

Лувейн наблизився до стіни, де в срібних рамках під склом висіли всі його нагороди й призи. Зняв одну, вийняв з-під скла папірець, простиг його Футові й повісив рамку на місце.

– Ти знаєш, що це, правда?

– Картка Зради.