Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Смерть захлинувся, захарчав. Він сів на лавку, і Маг швидко налив йому вина до срібного наутілуса. Чоловік випив, закашлявся і лише після цього через деякий момент заспокоївся.

— Честь… І де буде твоя честь, коли будь-який селюк розіб’є тобі голову чеканом і повезе її до старости, щоб отримати ті марні двісті дукатів?! Задумайся, Дантезе. До цього часу ти був лише пішаком на шаховій дошці, на якій зіткнулися придворні інтриги. Ми ж пропонуємо тобі роль шахового коня, який буде мати суттєвий вплив на хід битви.

— То не служба для мене.

— Бо ти — людина честі? — в голосі Смерті посилювався гнів. — Милостивий пане, таких людей вже нема!

— Мені прикро, пане, але моєї гордості не можна купити за юдини срібники.

— Та ні, то неправда, пане Дантез. Кожного можна купити. Це є лише питанням відповідної платні.

— Але ж не мене.

— Що ж, — зі злістю сказав Маг, — повертайся, пан, на гостинець. Allez!

Дантез склонився. Двері стояли відкритими. Він немов чув подмух вітру від них. То була дорога на тракт. Дорога до погибелі. Як інфамісу, йому ніде було іти. До Семиграддя? До турків? До Москви?

Смерть знову кашлянув.

— Пане Дантез, — тихо промовив він, і француз, який вже прямував до двері. — Вибачте цю зустріч. Я дуже сильно помилився. Мені здавалося, що на світі вже немає людей честі, що їх вибили в минулих століттях, перебили ударами ззаду, перестріляли з рушниць та півгаків; їх зраджено, продано ворогам та язичникам. Тому прошу у тебе пробачення за те, що зробив тобі настільки ганебну пропозицію. Тому затримай, будь ласка, коня, на якому прибув сюди, бо, можливо, ти є останньою людиною честі, яку я знаю.

Дантез стояв спиню до Смерті і Мага. Він тяжко дихав, відчуваючи, як здіймаються в ньому розпач і гнів, як заламуються в ньому гідність та гордість. Йому не було по що повертатися на тракт. Він не міг жити з честю замість талерів. У нього не було сил повертатися на перехрестя доріг за смертю…

Він обернувся.

— Я згоден!

Дантез не бачив облич своїх довірителів, але міг би присягнути, що на них з’явився вираз тріумфу. Ті не одізвалися, але ж легко похитали головами.

— Кого я повинен вбити?

Повіяв вітер, знову порушив полум’ям свічок. Маска Смерті скалила вовчі зуби.

Пан Смерть бажав щось сказати, але тільки хрипів і не міг дістати з себе голосу. В кінці кінців обернувся, протягнув руку до чорнила і пера та нашкрябав щось на клаптику паперу. Він подав його Магові, а той передав Дантезові.

Француз кинув оком на невиразні рядки літер і завмер. У нього з’явилося враження, що летить у безодню.

А потім він почав сміятися холодним, безжальним сміхом.

— Милостиві панове, простіше було б зарубати короля Польщі і Литви, — промовив він через хвилинку, коли зібрав в собі достатньо сил. — Що пан каже, слуга повинен. Але ж для виконання цього завдання мені потрібна армія.

— Немає на світі такої армії, яка б поконала твоїх супротивників, — буркнув Маг. Смерть нічого не сказав. Він до кінця випив вино з наутілуса, потім зі злістю кинув його під ноги Дантезові.

— Твоєю зброєю, шевальє, не буде клинок рапіри чи шпаги, а тільки політика. Запевняю тебе, що вона є такою ж безжальною та ефективною, як холодна сталь.

— Не мені про те питати, тим не менше, я хотів би знати, в ім’я чого ви хочете доконати настільки потворний злочин? Я зроблю це заради талерів, але ж ви, шляхетні панове? Які спонукання змушують вас до такого чину?

— Добро Речі Посполитої, твоєї прийомної вітчизни, пане Дантез, — буркнув Маг.

— Люди, яких ти вб’єш, — промовив Смерть тремтячим від гніву голосом, — то бунтарі та порушники спокою, які стануть згубою нашого королівства. То все сукини діти, різуни-бунтівники! То все наволоч і гультяї!

Голос Смерті робився все вищим. Останні слова він прокричав, піднімаючи руки над головою. Маг схопив його за плече, притримав, заспокоїв, нашіптуючи до вуха заспокійливі слова. Дантез не чув, про що він мовив.

— Те, що я повинен зробити, — сказав він, — означає зламання угоди, підписаної під Білою Церквою з козаками[48]. Це приведе до нової війни в Україні.

— У вогні цієї війни ми викуємо нове обличчя цієї країни, — захрипів Смерть. — Нова Річ Посполита, в повстанні якої перешкоджають ті голови, яких ти принесеш нам в дарунок.

— А що на це Його Королівська Величність? Добрий Боже, поляки будуть готові нас за це посікти!

— Власне для того, щоб про це не впізнав ніхто, крім нас, ти, пане Дантез, будеш діяти з укриття.

Француз мовчав. На хвилю він загледівся на постать Смерті. На грудях магната, на тяжкому золотому ланцюгові висіло зроблене з золота зображення баранчика, з головою, направленою вправо і з чотирма рогами[49]. Чорти б її забрали, яка дивна оздоба! Француз ніколи нічого їй подібного не бачив.

— А якщо змова вийде на яв?

— Тоді тобі залишиться лише молитися про добру смерть.

Pretium laborum non vile[50]. Такий напис був на кільці[51], на якому висів баранчик. А може золотий тілець, в ім’я якого Дантез запродав свої чесноти та гонор, відкинув повчання старого батька і сам відібрав у себе гідність. Запродав на призначення на оберстлейтенанта, за милості та королівські надання. За службу дияволові.

— А тому, щоб не втрачати часу, шановне панство. Що я маю зробити?

— Поїдеш на Україну, пане Дантез. Я дам тобі листи до польнего гетьмана Марчіна Калиновського[52]. І на зустрічі з ним виконаєш до крапки інструкції, які ми тобі перекажемо, та віддаси гетьманові маленький, але ж дуже милий подарунок.

Маг витягнув великий, майстерно інкрустований сріблом футляр.

— І що там знаходиться?

— Душа Марціна Калиновського. А тут, — віддав він Дантезові запечатаний лист, — договір, який він нехибно підпише. А тепер стань на коліна та підніми