Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

— Моя присяга має свою ціну, — сказав Дантез. — Я зроблю все, чого зажадаєте, однак хотів би, пане, щоб ти витлумачив мені мотиви, якими ти керуєшся. Мені хочеться знати, що підштовхнуло вас до такого безчесного діяння.

— Добре, — відповів йому Смерть. — Отже, зараз ти про все дізнаєшся.

Дантез опустився на коліна, щоб дати присягу.

І надставив вуха.

Була середина ночі, коли Маг вивів Дантеза на подвір’я замку. В хащі дерев та кущів співав соловейко, тихо грали цвіркуни. Великий білий місяць освітлював небосхил, всіяний срібними бусинами зірок, відірваних від чарівної делії ночі. Дантез поглинав все це всією душею. Так перевернулася сторінка його життя. Ще вранці він був засудженим, на якого наділи смертну сорочку, а тепер він сміло ступав по паркетах і килимах, вирушаючи з місією, від якої залежало все його майбутнє життя. І він не міг підвести. Не міг повернутися до самотніх подорожей по великих шляхах, до втеч та вплутування до нових і нових авантюр. Йому не хотілося бути банітом чи довіреним слугою для биття у пику. Зараз він відвернувся спиною до свого минулого, потоптав його, викинув з серця.

На подвір’ї чекала карета, запряжена шестіркою коней. Величезні, чорні як ніч візні тварини неспокійно фиркали, трясли головами, прикрашеними султанами, викрешували підкованими копитами іскри з бруку.

— Пане Дантез, — сказав Маг, що супроводжував його, — на Україну поїдеш не сам. У кареті чекає слуга.

— Довірений? Просто прислуга?

— Дехто, більш значущий, ніж сільський недоумок, здатний лише тримати пристяжного коня. Завдяки вмінням тієї особи, ти виконаєш свою місію набагато ефективніше, ніж якби поїхав один.

— Я не просив ні бойового слуги, ні товариша!

— А я запевняю тебе, що це товариство не буде тобі немилим. Тим більше, що та людина виповнить всі твої накази до останньої крапки.

— Дай Бог, щоб так воно і сталося.

— Кому в путь, тому час. — Маг обмінявся коротким потиском долоні з Дантезом. — Не підведи нас.

— Моє слово — не дим.

— Тоді з Богом, шановний кавалере!

Дантез відкрив дверцята карети. Він ледь присів на м’яких подушках, як форейтор стрілив батогом, і вороні коні рушили з копита. Карета покотилася через браму, проїхала міст, овіяний прядками туману, і повернула на тракт, що вів до Львова.

Дантез вмостився зручніше на сидінні і завмер.

В кареті його чекала…

Євгенія де Мейі Ласкаріг.

Змія, зрадниця. Він її охоронив від ґвалту, а вона за це послала його на шибеницю!

Тепер вона здавалася ще більш красивою, ніж перед тим. В оксамитній французькій сукні з мереживом жінка виступала більш достойно, ніж тоді, коли Бертран побачив її на широкому шляхові в кареті. Її невеличке личко, обведене чорним волоссям, було подібне обличчю янгола. Навіть синець після удару об сходинку карети вона здолала укрити під товстим шаром пудри. І Дантез знав, на які чини здатна ця пекельна дияволиця.

— Для чого ти хотіла мене забити?

Вона глянула на нього своїми чудовими, сірими очима. Зараз Бертран побачив в них переляк. Якусь хвильку він, з холодним блиском в очах, насолоджувався її страхом та непевністю.

— То було випробування. Лише випробування, мій пане.

— Випробування?! Та хай їй чорт, воно майже коштувало мені життя! А якби я не викинув п’яти очок на останньому кубикові? Хто сидів би зараз на моєму місці?

— Певне ж, один з тих двох, які зараз бовтаються на ринкові в Пшемишлі.

Бертран мовчав. Якийсь час він не знав, що сказати. Той, давній Дантез потроху вмирав в ньому, коли він підіймався на ешафот, і остаточно щез, коли він складав присягу перед Смертю. Тепер в його душі народився новий Бертран, який бажав майстерно грати свою роль. І якому аж свербіло переконатися, наскільки солодкою буде помста.

— Встань!

Жінка піднялася поволі, з ваганням, підняла перед сукні і зробила кніксен, а потім ще й придворний уклін.

І тоді він ударив її в обличчя. Лише один раз. Жінка скрикнула та притисла долоню до щоки, яка моментально покрилася рожевим. Цього було достатньо, щоб з пихатої дами вона перетворилася у плачучу вітряницю, звичайну придворну прислугу, яка повинна без найменшого спротиву виконувати всі забаганки свого господаря.

Ні, щось все пішло дуже гладко. Дантез нітрохи не вірив в наглу переміну цієї змії. Він досконало здавав собі справу, що красива придворна знову бавиться з ним в підступну гру. Йому всього цього було вже досить, тому він сказав дещо таке, яке б днем раніше не пройшло б йому крізь вуста:

— Роздягнись!

Давній Дантез вмер тоді, коли його тягли на шибеницю, коли тремтячою рукою кидав кості на барабан. У нового Дантеза ніяких сумнівів не було, він не скиглив і не молився. Завдяки тому він був паном своїх життя і смерті.

— Ні, пане!

— То мені треба покликати форейтора і наказати сипати тобі з десяток гарячих по голій спині?! — рявкнув француз. — Не змушуй мене робити з тебе курву чи гулящу дівку!

— Ні, пане, — тихо прошепотіла вона і приклала віяло до грудей. — Не роздягнуся.

Бертран схопився на ноги.

— Зроби це сам…

Він схопив її в обійми, відчуваючи, як серце починає битися все скоріше. Під тонкою тканиною її сукні, під сорочкою та наступними верствами матеріалу, відчув її гнучке, мовби у лані тіло. Бертран замкнув жінку у залізному затиску і поцілував у розхилені коралові вуста. А потім рвонув мереживне декольте сукні, бажаючи видобути назовні пару розкішних подразників, але несподівано спіткав опір. Тому він цілував струнку жіночу шию з шнуром перлин, одночасно змагаючись з невдячною матерією, забувши, що, згідно моди, запровадженій при дворі Людовікою Марією, у Євгенії під сукнею знаходиться ще щільно шнурований корсет на китовому вусові.

Зневірений француз схопив за перед тяжкої сукні, підняв її наверх, не гаючи часу на те, щоб розплутувати шнурочки. Він бажав здійняти її через голову жінки. На жаль, сукня була пристебнута крючечками і застібками до жорсткого корсету; якийсь час він зі злістю боровся з нею, доки йому на поміч