Читати книгу - "Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Дуже весело!

За вечерею батька не було — він поїхав у справах. Гессі помітила, що останнім часом у нього так багато роботи, що він і на вихідних часто кудись їздить. Проте матінка не розповідала нічого детально, лише підбирала губи й казала коротко: «Батько ваш сьогодні вельми зайнятий».

— Як там Олліші? — спитала вона за десертом.

Генріка защебетала так природно, що ніхто б не помітив у її словах дрібку брехні.

— О, було пречудово, матусю! Ми зустрілися на мосту Каранії, потім прогулялися над річкою і влаштували пікнік на березі.

— І, звичайно, змерзли, сидячи на землі.

— Ні, що ти! У Фаусти були з собою пледики.

— Пледики… Добре, що хоч до води не лізли. Бо я весь день непокоїлась, як же ви там, мені ж бо пані Тавіш казала, що ті човни такі хиткі — нехитра річ і перевернутися просто посеред річки! І потонути. А як не потонути, то вже напевне застудитися — вода ж нині крижана, не менше.

— Ми те саме подумали. Але Олліші нас чудово почастували. Думаю, було б добре наступних вихідних у віддяку…

— Ні, Генрі, — різко перебила її матінка. — У наступні вихідні приїде родина професора Маларгіса, будемо приймати гостей. Чи ж я одна мушу всім порядкувати?

— А батечко? — нещасним тоном запитала Генріка, бо в її голові вже визріли чудові плани щодо наступних вихідних і родини Оллішів.

Гессі помітила, як у матінки сіпнулись кутики губ, наче вона могла тут-таки розплакатись. Але це було так само неможливо, як і те, що Аїден зараз стоятиме у дверях, усміхаючись своєю найсонячнішою усмішкою.

— Генріко Агустаніє, якщо нічого не плутаю, дорогенька, то твоя матір — я, а отже, коли я кажу «ні» — це означає «ні».

На мить запала тиша. Гессі здалося, що повітря в їдальні стало густим-густим і гірким. Вона засовалась на стільці, а тоді підвела погляд на матінку:

— Ми радо допоможемо з гостями. А ще я хотіла спитати, матусю… Який колір бальної сукні мені личитиме?

Мати подивилась на неї недовірливо, наче не могла зрозуміти, чому це запитує Гестія, яка про таке ніколи не питала. Але врешті вона втомлено зітхнула й відказала:

— Світлий. Дівчаткам на такому святі личить бути у світлому й легкому.

— Я хочу на тижні піти до ательє подивитися на тканини, — додала Генріка покірним тоном. — До пані Олай.

— У той її «Трояндовий джем»? Підемо всі разом. Не втямлю, що це їй раптом забаглося відкрити таку чудасію. Але пані Олай поганого не порадить. Її чоловік був вельми солідний пан, і вона така сама — відповідальна та серйозна, не те що деякі… А тепер спати, панянки. І щоб завтра ніяких запізнень, Гестіє Амаліє. Бо мені набридло чути від пані Ельріки, що ти приходиш до другого уроку без поважної причини!

Весняний бал уперше наснився Гессі в ніч із неділі на понеділок.

У повітрі тріпотіло багато-багато стрічок. Гессі геть не чула музики, зате гарненько бачила себе збоку — дуже зграбну, у світлій сукенці, з блакитними квітами й лимонним мереживом. А навпроти неї стояв власник блакитних очей, та тільки вона знову бачила лишень його очі. І гадки не мала, яке в нього лице, який колір волосся, у що він зодягнений. Чи всміхався він до неї… Та ні. Усміхався. Очі його мружилися тепло-тепло.

Гессі здавалося, що хтось вимкнув усі звуки світу. І залишився тільки дзвін у повітрі, котрий ширився, ніби кола по воді. І ще шелестіли стрічки. І більше нікого не було. Здавалося, що от зараз треба танцювати, але як танцювати без музики? У Гессі ж і з музикою виходило не дуже добре. Тому вона стояла. І власник блакитних очей дивився на неї. Їй хотілося, щоб він підійшов. Хотілося врешті його побачити. Заговорити. Але ноги прикипіли до паркету.

А потім усе хвилювання втекло, ніби розчинилось у цьому дзвінкому повітрі. Гессі всміхнулась у відповідь. І сон закінчився на високій і ясній, мов полуденне сонце, ноті.

Наступного тижня вони пішли втрьох із матінкою вибирати тканини в пані Олай. Гессі хотіла таку ж сукню, як уві сні, проте матінка і власниця ательє так захопилися вибором, що не давали їй і слова вставити. На щастя, Генріка, котра чудово знала, що її власна сукня буде сліпучо-смарагдовою, допомогла відстояти й лимонний шовк Гессі, урятувавши її від інших варіантів.

— А добре ж я тобі допомогла? — спитала сестра надвечір. — Бо так і бачу, як спорядили б тобі сукенку в стилі ліпших часів їхньої молодості!

— О… так, — погодилась Гессі. — Мені наснилась сукня, яку я хочу.

— Справді? Чудово! — Генрі сіла поруч на ліжко і нетерпляче забарабанила пальцями по ковдрі. — Тож я тебе виручила, допоможи і ти мені.

— Як?

— Я хочу передати Моррі листа. Сховаю його в книжку, а ти занесеш її Оллішам.

— А чому ти сама…

— Гесті, це геть не романтично! Адже ж Моррі буде вдома і, мабуть, мене побачить, то вийде привітатися й побалакати. А я тут — із листом! А якщо й не вийде, то однаково знатиме, що це я щось принесла. Коли ж ти прийдеш — він може подумати, що ти до Даррі.

— З чого це йому так думати? — спалахнула Гессі, бо не мала ніскілечки бажання, щоб хто-небудь уважав, що вона ходить на гостину до Дарріна Олліша — хай навіть його старший брат.

Генріка кашлянула й відповіла дуже тихо:

— Ну, бо… я йому так сказала.

— Чого ти йому так сказала? — мало не викрикнула Гессі й схопилася з ліжка, обпалена соромом і сум’яттям. — Чого ви всі думаєте, що маєте право вирішувати, як мені…

Вона закусила губу, щоб не сказати чогось більш образливого. Генрі сиділа