Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

Рен замислено поклала голову на руки. Цей випадок здавався їй неправильним, попри Заксів вогняний характер. Навіть у вогняного характеру є межа, котра явно ближча до адекватності.

— Нікс, а ти не знала нікого з попереднього випуску? Скажімо, оту Зірку? — думка виникла раптово і вимагала негайного підтвердження.

Проте студентка заперечно похитала головою:

— Ні. Я з дитинства жила в пансіоні, який належить Академії. Я ж із дому втекла. Малою ще.

— Хотіла б я побачити малу Нікту.

— Ти нічого не втратила. Я була така ж неповторна, як і зараз. До речі, там же зустріла й Зіґа, у пансіоні. Клянуся, ледь не сплутала його з дівчиськом! Уяви собі: величезні зелені очі, шовковисте волосся — принцеса та й годі! Та я завжди знала, що Зіґ стане справжнім лицарем…

Обличчя Нікти посмутнішало — після повернення з госпіталю вона все не могла стерти з лиця задуму. Ось і зараз сиділа на підвіконні проти сонця, занурена у свої спогади. Спостерігаючи за нею, Рен подумала, що хто-хто, а Ромі неодмінно витягне друга не лише з госпіталю, а і з того світу. І в цьому було щось страх яке шалене та романтичне.

440 рік 8 кроку Колеса Долі

— Гей, ти!

Хлопець неохоче відірвався від книги й підвів голову. Перед ним стовбичила худорлява міднокоса дівчинка, підстрижена, мов малий шибеник. Очі її горіли азартом, а руки вже тяглись до його комірця, наче прагнули присвоїти дорогий трофей.

— Ти-ти-ти! — Незнайомка розсміялась і ствердно кивнула: — Ти! Будеш! Моїм лицарем!

Хлопець звів брови і похитав головою:

— Я не можу бути нічиїм лицарем: навіть не втримаю в руках меча.

— То це ж лише зараз!

— Ще в мене мало сил, — він потупився. — Так кажуть.

— Хто каже? — Дівчинка склала руки за спиною і зацікавлено нахилилась уперед.

— Викладачі… і директорка… і навіть ця огидна адміністраторка.

— Не страшно! То станеш моїм лицарем? У мене ще ніколи не було лицаря! — Здавалося, дівчисько ні краплі не переймалось діагнозом, який ставили йому інші.

— Думаєш, у мене вийде? — Усередині зворухнулася надія.

— Звісно! Тим паче, ти мені сподобався! Одразу сподобався! Отож будемо знайомитись. Я Нікта. Нікта Ромі. Клич просто Ніктою. Або Нікс. Тільки не Нікою. Я втекла з дому і буду дуже могутньою богинею, якій підкоряється первинна сила. Та тільки вночі. А ти?

— Зіґфрід, лицар-драконоборець.

— Надто довге ім’я. Будеш Зіґом. Або Фрідом. Як краще?

— Зіґфрід, — з натиском повторив той.

— Вирішено — Зіґ! О, і можна я тебе обстрижу? — Нікта смикнула хлопця за волосся, зв’язане у хвіст на потилиці. — Мені здається, що тобі буде ку-уди краще без оцього!

— Як хочеш, — погодився хлопець. — Але тоді ти відростиш коси. Мені здається, що тобі буде ку-уди краще з ними.

— Домовились. Я можу навіть заплітати хвостик замість тебе. Або два. Тільки подаруй мені красиві зав’язки. І подаруй мені все. А я подарую все тобі. Згода? Згода!

Розділ 6

Глибоке занурення

— У мене є завдання для тебе. Просте завдання, друзяко: простеж за мрієростою, яка з’явилась у ваших стінах.

— Все ти знаєш.

— Поки у твоїх руках є хоч дрібка моєї сили, я можу зрідка вловлювати щось. Так ось, про справи…

— У цьому є потреба, у тій мрієрості? Я б не хотів гаяти час.

— Дрібниця, звісно, але сильні їхнього штибу з’являються справді рідко, хоч вас усіх і намагаються навчити цього.

— То й що?

— Якщо ця виявиться сильною, то може вплинути на умови нашої домовленості. Оціни її вміння, а потім даси мені знати. Не поспішай. І, заради богів, не дай мрієрості померти передчасно. Це геть не в наших інтересах. А тепер вибачай, та навіть кількасекундна розмова, здається, може з мене душу випити.

Завдяки книгам з історії Рен навіть не помітила, як промайнуло ще кілька днів. Зіґфрід досі не опритомнів — у коридорах крадькома шепотілися, що це вже поганий знак. Нікта дратувалась від найменшої дрібниці.

— Аматерасу геть ошизіла! — заявила вона одного ранку. — Днями, бачте, перше групове практичне, а Зіґ досі не при тямі. «Або ви ставите його на ноги, або шукаєте нового одногрупника!» — дівчина спробувала скопіювати голос директорки. — Ще й викликає мене в госпіталь. Я вас прошу, — вона вхопила Рен та Діке за руки, — підійдіть туди, бо Ама мене заживо зжере!

…Коли дівчата дісталися до госпіталю, у палаті Зіґфріда напруження вже дзижчало в повітрі. Директорка і Нікта стояли одна навпроти одної і палко сперечалися.

— Ромі, якщо нічого не зміниться, то ваш друг знову перетне критичну межу. Удруге ніхто не повертався. Деякі битви неможливо виграти.

— Ви

Директорка вагалася, та Нікта проймала її поглядом, який підтверджував: вона ладна просити необхідний дозвіл і вчетверте, і вп’яте, і нескінченну кількість разів. Тож Аматерасу зітхнула, а тоді махнула рукою:

— Гаразд. Під вашу відповідальність, Ромі. Якщо нічого не вдасться, то мене більше не обходить це питання. Зіґфрід здався, а я не маю змоги силоміць тримати тут тих, хто не бажає, — погляд Аматерасу ковзнув повз Рен та Діке, але директорка нічого їм не сказала і швидко вийшла з палати, озвучивши системою