Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Лоїка приголомшувала його сестра. З її невдалою кар’єрою акторки й пригодами в ескорті могла б скотитися до цілковитого лузерства. Хибні прогнози: Ґаель була доктором філософії, могла без упину базікати про будь-якого вченого-схоласта XIII століття. Вважав її найвродливішою дівчиною з тих, кого будь-коли бачив — після Софії або, скажімо, на одному рівні з нею. Але попри це в неї ніколи не було серйозних стосунків. Її особисте життя обмежувалося крижаними перетрахами й темними маніпуляціями.

Приготував собі тибетський чай із сіллю, ячменем, маслом і молоком. Від цього пійла могло знудити просто на капці, але воно нагадувало про єдиний щасливий період — роки, проведені в монастирі, в Чжундяні.[36]

Сів на диван під триптихом Ансельма Кіфера, викупленого в збанкрутілого колекціонера, подумав про дітей — і настрій миттю погіршав. Поки що він відмовлявся бачитися з ними. Насправді ж — під кайфом чи в зав’язці — завжди почувався з дітьми незатишно. Чужий їхньому всесвітові, їхній мові, їхнім іграм, у практичному плані він також ніякого дідька не вмів. Не міг ні зварити їм яйце, ні вдягнути їх. Цієї миті, з нервами, напруженими, як струни фортепіано, в їхній присутності не витримав би й години.

Уникав днів, відведених на опіку над дітьми, під приводом проблем зі здоров’ям. Софія, мабуть, сприйняла це з іронією — подумала, що в нього передозування кокаїном. Тим ліпше. Наркотик був основною причиною їхнього розлучення, і він точно не хотів, щоб італійка уявила, ніби чоловік зіскакує, аби знову зблизитися з нею.

Давився вже третьою чашкою чаю з маслом, бо перш ніж узятися до вправ, слід було поблювати, — аж тут у двері подзвонили. Певно, Ґаель забула ключі: він ні на кого не чекав, а будинок був справжньою фортецею з консьєржем і купою кодів.

Повернув замок і натиснув на ручку, не глянувши у вічко.

Це була не Ґаель, а Софія.

— Papà è morto,[37] — безбарвним голосом вимовила вона.

Перетравлюючи приголомшливу новину, Лоїк впустив жінку, приготував їй пійло, гідне цієї назви: японський обсмажений зелений чай — хоздітя, — який діставав лише за особливої нагоди. Його знову почало сильно трусити. На відкритій кухні, повній начиння зі сталі, що не іржавіє, він своїми безладними рухами зчиняв більший грюкіт, ніж виконавець соло на перкусії.

Софія на це не зважала. Непорушно сиділа на табуреті по інший бік стійки. Ні на її білому, ідеально гладенькому обличчі, ані в трохи косо поставлених очах не відбивалося жодної емоції.

Лоїк вагався, чи слід промовляти звичні банальності.

— Що сталося? — обережно запитав він зрештою.

— Його вбили.

Він застиг із заварником у руці.

— Що?

— Знайшли його тіло, страшенно понівечене.

Навіть якщо з цим типом не все було чисто, такого Лоїк не очікував. Джованні Монтефіорі на прізвисько Кондотьєр торгував металобрухтом. Почав з нуля, але зумів побудувати цілу імперію. Якщо зважати на чутки, справи в нього посувалися рівно, особливо в тому, що стосувалося зв’язків із мафією білих комірців та Сільвіо Берлусконі, але Лоїк наївно вважав, що на восьмому десятку тесть нарешті помудрішав.

Він повернувся до заварника.

— Що ти знаєш напевне?

— Це було жорстоко… Це… — вона замовкла на мить і продовжила вже твердішим голосом: — За попередніми даними поліції, йому розрізали тулуб циркулярною пилкою. Тоді йому… — Софія знову завагалася; Лоїк ніколи не бачив, щоб вона затиналася на якомусь слові, —…вирвали серце.

Чоловік знову завмер. Уже не вперше він чув про подібне вбивство. У вересні в Лубумбаші так само вбили Філіпа Сезе Нсеко. Попри значну відстань, яка розділяла ці два вбивства, вони, без сумніву, пов’язані. Особливо, якщо врахувати, що «Heemecht», люксембурзька компанія Кондотьєра, володіла вісімнадцятьма відсотками акцій «Coltano».

Чашки. Судомні рухи. Я себе опаную. Ґреґуар Морван — наступний у списку? Він якраз був на місці — в пащі звіра. Лоїк перекинув свій чай. Губка. Нова чашка.

— Що тобі ще відомо?

— Нічого. На світанку він поїхав на роботу, як зазвичай. Його тіло знайшли близько десятої в околицях Сіньї.[38]

— У нього там була зустріч?

— Ти ж його знав.

Монтефіорі мав одну особливість: заледве вмів читати й писати, до чого додавалася одержимість таємничістю. Лише він один знав свій розклад. Ні щоденника, ні мобільного телефона. Його секретарка теж нічого не знала. Фліки добряче розважаться, намагаючись відтворити його останній день.

— Ти спілкувалася з поліцією?

Софія презирливо знизала плечима, мовляв, що вони можуть зрозуміти в справах Монтефіорі? За мармуровою стійкою (тією самою, яка прикрашала їхню кухню на площі Єна) вона здавалася такою, як колись. Золота доба початку стосунків. Незліченні кафешки в Нью-Йорку, Флоренції, Парижі. Сповнені ентузіазму вечері водночас із просуванням Лоїка у сфері фінансів. Крик їхнього первістка. Квартира, яку вони купили, виходила вікнами на Ейфелеву вежу та Токійський палац і була їхнім святилищем…

Занепокоєний виглядом колишньої дружини, Лоїк запропонував їй перейти до вітальні.

— У них є певні здогади? Підозрювані?

— Я нічого не знаю. Розслідування тільки почалося. Віддали розпорядження про розтин. Завтра їду до Флоренції.

— Де діти?

— Удома. Я ще нічого їм не сказала.

Він відчув, що зобов’язаний згадати про тещу.

— А твоя мати?

— Жодної реакції. Вона збільшить дозу ліків і якийсь час буде ще більш задурманеною, ось і все.

— Твої сестри?

— Вони накинулися мов гієни, демонструючи свої організаційні навички. Уже зазіхають на крісло президента імперії.

Нереально пригадати їхні імена. Менш вродливі за Софію незаміжні сестри вибороли собі серйозні посади в компаніях Кондотьєра. Порівняно з ними Софія здавалася безтурботною, легковажною принцесою. Дарма: яскравіша за сестер, вона, як і мати, змалку ставилася