Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Він одним махом випив чай. Хоздітя не мав жодного смаку після того пійла з маслом і сіллю. Пішов налити собі ще — Софія не доторкнулася до своєї чашки. Став за стійкою, знову глянув на неї. Жінка сиділа на канапі спиною до нього. Її гладеньке чорне волосся стікало мов японське чорнило. Стільки разів потай милувався нею…

Лоїк стрепенувся, аби прогнати це розчулення. Не втрачати пильності. Вона прийшла розставляти пастки на нього. Іншого пояснення не було.

— Мені справді дуже шкода твого батька… — він підійшов ближче, — але навіщо було повідомляти мені про це особисто? — Не міг стриматися, щоб не провокувати її. — Це щось змінює в плані розлучення? Треба підписати якісь документи?

— Ну ти й придурок. Я прийшла через похорон. Я хочу, щоб ти поїхав із нами.

— З вами?

— Зі мною і дітьми.

Це прохання не в’язалося з процесом розлучення.

— Я не розумію… — кинув він. — Ми гриземося багато років, твої мати й сестри воліли б мене бачити у в’язниці або в психлікарні. Що ж до решти твоєї сім’ї, то вони…

— Ти їдеш, чи ні?

Він зробив маленький ковток.

— Звісно.

Найперше, що можна було сказати про Сальво — він працює ефективно. З’явився опівдні — для зустрічі, призначеної на десяту, це було цілком прийнятно. І мав серйозне виправдання: цілий ранок телефонував, стукав у всі двері. Офіційна писанина скінчилася, літак зафрахтовано, тривають останні приготування.

Сальво був уже не в своїй жовтій майці, а в футболці з зображенням Стіва Джобса, стилізованим під знаменитий портрет Че. Вони сіли в фойє та пройшли всіма пунктами подорожі. Злетять увечері, вночі приземляться в околицях Кабве, за сто п’ятдесят кілометрів від Анкоро.

— Чому не в самому Анкоро?

— Неможливо.

— Чому?

— Неможливо.

Ерван не допитувався. Та й батько наголошував, що там більше немає посадкової смуги. Далі вони позашляховиком їхатимуть до Анкоро, де сядуть на баржу й попливуть Луалабою.

— За скільки часу будемо в Лонтано?

— І гадки не маю.

Чорний зауважив недовірливий погляд Ервана й вибухнув своїм неповторним сміхом.

— Там не можна нічого передбачати. Лаве в тебе?

— Треба заплатити зараз?

— Половину авансом, братику.

Ерван, як справжній продукт сучасного суспільства, ніколи не мав при собі готівки більше, ніж двісті євро. Утім, тепер він спорядився для подорожі поясом зі схованкою для банкнот, де лежали десять тисяч євро — дві третини цієї суми в доларах. Того ж ранку в центральному банку Лубумбаші Ерван поміняв кілька пачок на конґолезькі франки — давати дрібні хабарі.

Він пішов до вбиральні й повернувся з тисячею доларів.

— Іди подзюркай ще, брателло. Половина трьох тисяч доларів — це півтори.

— Це якщо до Анкоро.

Сальво посміхнувся, поклав гроші до кишені й провів Ервана останнім колом організаційних питань. Балаканина як французькою, так і суахілі зводилася до мінімуму. Ервану залишалося єдине: діставати свої грошики на те, що баньямуленґе називали «маленьким заохоченням». Кілька штемпелів, один підпис — і вперед!

Близько другої пополудні настав час довгоочікуваного відльоту. Ерван почувався дуже легко. То був якийсь замріяний настрій: він починав думати про Софію, свою «майже колишню невістку», з якою за два місяці до цього пережив коротку ідилію. Бліцкриг — і ніч кохання. Імператорське пробудження в помешканні графині з вікнами на Ейфелеву вежу. Ще одна ніч обіймів у лікарні, коли його поранили, а більше нічого. Софія тим часом дізналася, що його батько маніпулював нею, аби змусити вийти заміж за Лоїка, й саме відтоді, як гадав Ерван, проклинала обидві сім'ї.

Для такої справи знадобився б ювелір, віртуоз, тимчасом як він у цій царині на рівні незайманого. Подумки почав довге послання, що його напише, піднімаючись Луалабою. Це було би круто, але згодом відмовився від цієї ідеї — вирішив, що Софія мала залишитися такою, якою завжди: незбагненною п'єтою.[39]

Сальво з'їхав з головної дороги (він сидів за кермом Toyota Land Cruiser, що незбагненним чином залишилася новенькою і блискучою). Будівлі траплялися дедалі рідше, крізь гілля садів виднілися червоні дахи вілл, дерева вздовж дороги були підстрижені. Вочевидь житловий квартал.

Чорний повернув на ґрунтівку, яка ніби кашляла їм у обличчя. Вітрове скло вкрилося червонястими піщинками.

— Куди ми їдемо?

Чорний не відповів. Щосили стискаючи кермо, намагався об’їздити вибої, ранкові калюжі, гілки, якими була всіяна дорога. Вони проминули озеро з темною водою, звернули праворуч. Раптом попереду вигулькнув фантастичний будинок, що стояв, здавалося, на поверхні води.

Величезна бетонна конструкція на палях, за якою виднілися тераси, заґратовані лоджії, зовнішні східці. Вигляд усе це мало такий, ніби фасад відірвали, щоб показати інтер’єр. Славнозвісна архітектура заморських департаментів — бездоганні лінії, вікна з ґратчастими козирками, — доведена до рівня чистої абстракції. Це був уже не будинок, а геометрична скульптура, щось між святилищем і літнім павільйоном.

Тропічний клімат цілковито знищив цю скульптуру. Високі трави роз’їдали опорні колони, плющ душив стіни, коріння розривало тераси. Унизу застояна вода ніби готувалася поглинути будівлю як нічим не примітну руїну.

Сальво припаркувався за сто метрів від будинку й заглушив мотор.

— Якщо я правильно зрозумів, ти цікавишся всім, шо стосується Лонтано та історії Людини-цвяха, еге ж?

Ерван устиг поділитися з ним деякими подробицями щодо свого розслідування.

— Ласкаво прошу до де Момперів, — вискалився Жовта Майка й відчинив дверцята.

— Це про Маґду де Момпер?

Березень сімдесятого, третя жертва Людини-цвяха: двадцятирічна студентка геологічного факультету. Ерван вийшов із машини й рушив за своїм гідом.

— Перш за все йдеться про Філіпа, архітектора Лонтано. Батька Маґди. Усе це він