Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

Перед дискотекою у мене з’явилося погане передчуття. Я списувала його на банальне небажання йти з дому, коли там залишається Єгор. Хотілося бути поряд з коханим, а не усе це. Я б навіть погодилась просто спостерігати за ним зі сторони, аби тільки ми знову проводили вечори разом.  Але підставити Мацицька теж не могла. Тим паче ми працювали над життєво важливим проєктом.

- Вийду трохи раніше, щоб зайти по… Як звати сестру Віті?

- Аня.

- По Аню. Не сумуй тут.

- Постараюсь, а ти будь обережною! – він притягнув мене до себе й поцілував у лоба. – Раптом що, дзвони. Я відразу приїду.

- Добре. Не хвилюйся.

- І набери, коли повертатимешся додому. Не хочу, щоб ти сама йшла по темному.

- Гаразд. Люблю тебе.

- І я тебе. Розважайся, сонечко.

Сильно наряджатися не стала. Вділа легкий білий сарафанчик, зібрала волосся у хвіст, а вже звичні шльопанці замінила босоніжками. Матір Божа, наче на якусь мить повернулась у минуле життя… Як же хочеться назад до цивілізації!

До Мацицька йшла стежкою попід дворами, щоб триматися в тіні та привертати менше уваги. Щойно дісталася його подвір’я, відразу забігла у дім. А там… модний вирок у самому розпалі: шафа вивернута, увесь одяг на підлозі, під праскою парує якась сорочка, а сам хазяїн будинку копирсається в пакеті зі шкарпетками.

- Добрий вечір! – сміючись, привіталась я. – Таке враження, що ти сам собі обшук влаштував.

Вітя обернувся. Секунду дивися на мене так, наче не впізнавав.

- Нічого собі… - присвиснув. – Ти красуня.

- Дякую! А ти, як бачу, у відчаї.

- На межі самогубства! – стер піт з чола. - Чому не можна піти у формі? Так солідно ж.

- Бо всі звикли до тебе у формі. Цим ти нікого не вразиш. Зараз ми підберемо щось нормальне… - я підняла білу футболку. – Оце згодиться. Ще потрібні джинси.

- Хм… десь були. - Мацицько перерив увесь свій секонд-хенд, потім підставив стілець та зняв з шафи спортивну сумку. – Ось, відклав, бо не ношу.

- Чому?

- Так жарко ж…

- Неси ножиці та терку з кухні, зробимо вентиляцію.

- Шо? – в нього очі полізли на лоба.

- Бігом!

Я нашвидкуруч робила з нудних чорних джинсів, модні з протертими полінами. Віті було незвично, але так він виглядав значно молодше.

- Хм...  – я обійшла навколо Мацицька. – Ну вже краще. Але для фінального штриха я маю ще дещо.

- Кришталеву туфельку? – скривився він.

- Ні, хоча ти ще той Попелюшкун.

- Так що ти принесла?

- Машинку для стрижки овець. У свекрухи позичила.

- Нащо?

- Роздягайся, підстрижу тебе.

- Де? – зблід під колір футболки. Навіть не хочу знати, що він уявив. Я ж пристойна дівчина!

- На голові, дурко! Просто не хочу, щоб волосся на одязі залишилося.

- А чим тобі моя макітра не вгодила?

- Треба збрити по боках та прибрати ці пушкінські бакенбарди. Нормального барбера я тут не знайду, тому сама швиденько підправлю тобі зачіску.

Вітя відійшов на пару кроків.

- Ти цей… не перебільшуй!

- Гірше вже не буде! Обіцяю. На крайній випадок, потім побриєшся наголо. Під кепкою все одно не видно.

- Але…

- Будь сміливішим. Ти мужик чи ні?! – я поставила табуретку на середину кімнати й вказала Віті на неї рукою.

- Відколи це мужність виміряється дурістю? – пробурмотів той у відповідь, але таки сів для стрижки.

Ох, яка ж це все ж таки невдячна справа – робити з опудала красунчика! Кілька разів мені хотілося стукнути Вітю тією машинкою по голові. Постійно смикався, рвався до дзеркала й матюкався… хоча останнє можемо списати на те, що я пару разів ледь не відрізала йому вухо.

- Все, тепер можеш дивитись…

Я зняла простирадло, яке водночас слугувало гамівною сорочкою, й відпустила Мацицька у ванну.

- Виглядаю, як… - почулося звідти.

- Нормальний хлопець.

- … лошара з міста. Це там такі тіпочки шатаються. Не вистачає хіба що електронної сигарети.

- Ну «лошара з міста» це вже краще, ніж лошара з села, - кинула я. Взагалі-то мені було трохи образливо, що він не оцінив старання. Насправді така робота була приводом для гордості. Не кожен майстер зможе зробити круту стрижку інструментом для овець! – погнали, вже запізнюємось.

Перед виходом я ще раз оглянула Вітю. Він дійсно виглядав досить пристойно. Принаймні, якби я була незаміжньою жінкою з обмеженим асортиментом кавалерів, то точно звернула б на нього увагу.

- Повтори, що вивчив.

Вітя дістав з кишені шпаргалку з правилами цього вечора.

- Не хвилюйся! – шикнув у відповідь на моє здивування. – Потім я її спалю. Так… Не звертати уваги на Соню; Не робити їй компліменти; Не запрошувати на танець; Фліртувати з іншими; Зробити фотки для соцмереж, де зі мною буде гаряча краля. Правильно?

- Все вірно. Можеш привітатись із Сонею, але мимохідь.

- А можна запитати в неї дещо?

- Що саме?

- Та стосовно її діда. Павлівна поскаржилась, що його гуси зжерли в неї увесь виноград, а потім…

Я насилу втрималась, щоб не заскиглити з відчаю.

- Які, блін, гуси? Ти йдеш на полювання! Ти маєш думати про зваблення та власну неперевершеність, а не про гусей!

- Сорян. Зараз допишу!

Напарник мрії, нічого не скажеш. Шансів на те, що він не напартачить ставало все менше. Добре, що я буду суфлером на випадок, якщо справи підуть геть погано.

Будинок Культури виявився кращим, ніж я собі уявляла. То була висока, відреставрована будівля, що від землі підсвічувалась прожекторами. Перед центральним входом красувалась новенька стоянка на пару десятків автівок, а обабіч неї квітли червоні троянди. Практично такі ж ідеальні, як і в саду моєї свекрухи. Принципі, якщо трохи абстрагуватися, то можна уявити, ніби йдеш відпочивати в пристойний заміський клуб.

- Нічого собі, - вирвалося в мене.

- Хіба Єгор не показував тобі місцеву гордість? – здивувався Мацицько. – Не проводив екскурсію рідними краями?