Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

— Послухай, Сатире, що ти маєш проти мого дядька Рамона? — спитав, узявши художника за руку, Трояно Монтемайор. — Що він тобі зробив, хотів би я знати? Чи, може, ти думаєш, я не здогадався, хто отой латифундист на твоєму малюнку?

— Річ не в тім, старий, маю я щось чи не маю проти твого дядька, а в тім, що на карнавальному возі, який має проїхати вулицями столиці, треба зображати відомих людей. Популярність винагороджується, друже, і водночас має свої незручності. Твій дядько Рамон найпопулярніший із землевласників найбагатшої в республіці зони Реїна, бо він член клубу, грає в гольф, має рахунок у кожному з найвишуканіших барів міста, зрештою, він симпатичний і аполітичний старий парубок…

— Члени підготовчого комітету, — зауважив Блощиця, якому схвально кивав Кажан, — не повинні зважати ні на родичів, ні на друзів.

— Який сенс малювати невідомих людей? — спитав Кажан, підносячи руку до лоба, щоб відкинути пасмо чуба, а другою тим часом постукав по ескізі воза «Жахи християнства».

— І я такої ж думки. Що з того, що дон Рамон — ваш дядько і приятель, — озвався Чиряк, потираючи скривлений, гострий, кощавий ніс великим і вказівним пальцями. А тоді з притиском додав: — І облиште сперечатись, мов діти. Краще привітаймо отих двох бідаків, що принесли свого небіжчика на плечах невідь-звідки, самі, без нікого.

— Так, хлопці, добре придумано! — гукнув, — підскочивши, Кажан. — Треба їм висловити наше якнайщиріше співчуття.

— Спершу почастуй їх, а потім прав заздоровну, поминальну чи то розводься про співчуття, — озвався Тантаніс, і вони вдвох із Сатиром подалися до селян, що, сидячи над порожніми чарками, трохи налякані, — смерть завжди трохи лякає, — перепочивали від дороги й ноші.

— Але ж якось негоже отак ні сіло ні впало поставити перед ними питво. Треба, щоб хтось їм його запропонував, щоб хтось сказав кілька слів, — озвався Блощиця і на мигах із вдаваною серйозністю, стримуючи посмішку, показував Сатиру, щоб той надав слово Тантанісові.

— Скажи щось цим бідолахам, — мовив до того Сатир, а в самого тремтіли губи, наче від розчуленості, насправді ж він робив неймовірні зусилля, щоб не розреготатися. Тантаніс дуже полюбляв виступати з промовами.

— Скромні й невідомі герої, — почав Тантаніс, урочисто звертаючись до незнайомців, а тим часом Тройо Монтемайор замовив два подвійних «байстрюки» для них і одинарні та пиво для членів підготовчого комітету, а також пиріжки з м’ясом, курку, сир і сардини. — Скромні й невідомі герої, — знову заговорив Різник, — ніким не нагороджувані, ніким бучно не зустрінуті, вітаємо вас! Нині за героїв у нас ті, в кого мертва душа, а на плечах уніформа або сурдут, людці, що давно вже обернулися на тіні, на одну суцільну широчезну тінь, статуї на конях або коні під статуями. Однак нема нікого, хто б удостоїв бодай поглядом, бодай думкою невідомих героїв, котрі проходять повз них, несучи свого небіжчика, сповитого в покрівець і покладеного межи чотири дошки…

— Різник сприйняв цю справу серйозно, — мовив Чиряк, штовхнувши ліктем Монтемайора, — але поскількя він тобі майже шуряк…

— Не був і не буде! — відрубав Трояно.

— Але ж він твій близький приятель.

— Це інша річ.

Блощиця заспівав пісню, яку всі підхопили хором:

Під покрівцем, о капітане,

Під покрівцем, о капітане,

Несуть вітчизну, капітане,

Несуть вітчизну, капітане,

Несуть військові, капітане,

Несуть чинуші, капітане,

І ескулапи, капітане,

І депутати, капітане,

І комерсанти, капітане,

І клерикали, капітане,

І адвокати, капітане,

І товстосуми, капітане,

Несуть вітчизну, капітане,

Несуть ховати, капітане,

Під покрівцем, о капітане,

Під покрівцем, о капітане,

Сунули до виходу галасливою юрбою, товпились, проштовхувались один поперед одного в широкий коридор, перетворений на тунель у хащах декоративних рослин, і бешкетували. То ніяк не могли змиритися з білим солом’яним сомбреро Кажана, яке той захищав, притиснувши до грудей і хвицаючи у всі боки ногами, щоб ніхто не міг до нього підступитися; то їм не давала спокою Монтемайорова люлька, яку той вельми поважно тримав у роті, міцно закусивши зубами, — хтось вирвав її в нього з рота, вона помандрувала по руках і зникла в чиїйсь кишені; то виявили цікавість до жилетки Блощиці, здерши її з нього в одну мить.

А в «Покитуті», самотні, зажурені, лишилися ті, що принесли на власних плечах небіжчика, вони сиділи один проти одного, перед ними стояли повні чарки горілки, і тільки не було досі вільної хвилинки, щоб сказати «поки тут».

— То на коли збори? — спитав Сатир. — Треба вчасно всіх попередити.

— Я пропоную зібратися в іншому місці, — сказав Чиряк. — Про всяк випадок…

— А ти? — спитав Блощиця в Чиряка, коли вони вийшли на вулицю, де стояла така задуха, ніби от-от мала початися гроза. — Як ти зумів відкараскатися від того розтину?

— Не пішов, та й усе. А ти?

— Теж не пішов. Теліпатись до анатомки, а потім сюди — хай йому грець. Засідання важливіше, чи не так? Розтини бувають щодня, а карнавал, демонстрація — раз на рік.

— Для тебе персонально, Блощице, треба було б зробити дві скорботні п’ятниці на рік.

— А то, може, й усі три! — вигукнув той. Його веснянкувате обличчя затремтіло від сміху, заіскрилися зелені очі. — А того вже закопали десь тут на кладовищі.

— Сатире, — підвищив голос Чиряк, — ти був присутній на розтині?

— На початку. Нічого цікавого.

— Почикрижили?

— Чи чули? — вигукнув Сатир сміючись. — Чули, що він питає? Почикрижили? Аякже, добродію!

— Воно-то так, — мовив, спинившись, Монтемайор Тантанісу — вони були нерозлучні. Витрусивши люльку, він повів далі: — Дядько Рамон цього заслуговує, однак це аж піяк не означає, що саме він має представляти землевласників на возі «Жахи християнства». Чому не виставити Дар’єна, маркіза Тронкохіла або Лорінгів, які ще гірші? Дядько Рамон не святий, але принаймні не шахрує з поденною оплатою пеонів. Що ти на це скажеш? Може, хай виставлять когось іншого?

— Треба поговорити з Сатиром, — відповів Тантаніс, — але не тут. Якщо він схоче, то зніме його, хоч я в цьому сумніваюсь: у нього вдача достоту як у старої дівки, не знаю, чи ти це помітив…

— Можеш мені не казати. Особисто я не дуже йому симпатизую, хоч хай яка заслужена в