Читати книгу - "Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса"

— Яка ж?

— А така, що ти, Рінат Леонідович, геть не той, за кого себе видаєш.

— І хто ж я?

— Ти Банкей Саругатович Йотаку! Японський кри­мінальний авторитет по клічкє Ситий!

— Ну і що з того? Калачакрович, я в курсі справи. Це мені теж похуй! Кажи прямо — ти на що натякаєш?

— Я ні на що не натякаю. Просто я тебе замовив. Прощавай! — сказав Калачакрович і хутко кинув слухавку.

В кабінеті Ріната Леонідовича Ахметова дзеньк­нуло броньоване скло, і професійна куля рідкіс­ного калібру прошила його хитросракий мозок наскрізь. Він похитнувся і виронив слухавку. «Газдрубал Давилович Сирокучма...», — встиг пробулькотіти Рінат Леонідович і наїбнувся головою об реальний стан справ.

Снайпер спецпідрозділу «Кракен» Гриша підібрав із землі стріляну гільзу і подумав: «Це ж треба, яка цікава колізія. Жив, жив та й вмер. Отак і ми, люди».

ЛЕКЦІЯ № 10

Томас Якович Сирота прожив уже дев’яносто років, але був досі жвавим дідуганом. Він порався зранку на городі, лаявся в сільраді через госпо­дарські дрібниці, мастив хату, лютував на свою стару, ганяв хазяйського кота, виписував купу районних газет і слухав радіо з розетки. Дід явно замахнувся на сто з гаком років життя, адже йому було дуже цікаво — а що ж там далі?

Він народився в глухому селі, де не було не те що радіо, але й електричного струму. Світло на село провели вже аж після війни, як нім­ців нагнали, десь год через десять після. Нині ж у його сусідів був навіть свій компутер! Дідові, звичайно, компутер ні до чого, але газети і радіо були для Томаса Яковича хвірткою у великий світ, ба навіть ворітьми, якщо не цілою брамою.

Сьогодні, як і завжди після ранкових клопотів по хазяйству, Томас Якович вмостився крутити радіоприймача, курити махорку і гортати недочи­тані вчора газети. Він мав застарілу соціалістичну звичку підкреслювати і обводити олівцем важливі абзаци, робити стислі позначки на полях і ста­вити жирні знаки оклику навпроти особливо ціка­вої, як на його думку, інформації.

— Еге, ти диви, трясця його матері, холера! А я й не знав! Скільки год живу на світі, і не знав! — пробурмотів під ніс Томас Якович і обвів олівцем величенький абзац в останньому номері «Упирятинського вісника».

«Дорогі земляки! Знову насуваються прокляті жнива, і знову перед українським селом, як і тисячу років тому, постала складна і надважлива проблема — врожай! Цьогоріч він обіцяє побити усі рекорди, і наша рубрика «Поради селюкам» активно поповнюється оригінальними рецептами консервації.

Від мешканки села Ваджраянівка Упирятинського району Горпини Кіндратівни Павук надійшов дуже цікавий лист. «Що треба робити, не відкладаючи на завтра, аби не погнило сьогодні?» — ставить гостре питання Горпина Кіндратівна і самотужки на нього відповіда».

Томас Якович поправив окуляри на носі і поринув у слушну пораду.

«Засоліть трохи цукру: бідон або ж два. Додайте до нього дрібно перетертої грошової маси (але не більше, ніж 10 грам з однієї пенсійної виплати), склянку лущених сірників, жменю рублених парафінових свічок, літру олії і півканістри бен­зини за смаком. Перекалатайте гілкою. Складіть все це діло в обичні кульки та герметично закру­тіть на вузлик, аби добро не смерділо.

Занесіть калапецю до льоху або у комору, поставте поблизу ослінчик і люмінєву миску. Зачи­ніть двері на клямку зсередини, вимкніть світло і налякайте кота. Тоді сідайте на ослінчик і почи­найте наспівувати старовинний жалобний приговір: Ой пиздець-пиздець, нема ніхуя, ніхуя нема, та що ж це таке, та оцей, та отой!

Раз на годину плюйте в миску, аби не прокисло в роті. Якщо тиждень отако робити, то об’єм добра помітно збільшиться. Міль і довгоносика труїти людським кізяком».

Томас Якович взяв зі скатертини бабині ножиці, акуратно вирізав пораду з газети і відклав її на поличку. Знову поправив окуляри на носі та перегорнув сторінку.

— Так, що тут у нас далі? О, інтересно. Еге-е-е!

«Освітня криза» — таку назву мала велика стаття на піврозвороту.

«Що робе людина все своє життя, шановні тру­дарі? Вірно! Людина з ранку до вечора пре тяж­кого плуга праці, аби заробити копійчину на хліб. Але поряд з нами живуть деякі недобросо­вісні громадяни, котрі не хочуть чесно працю­вати, а бажають лише цупити чуже майно. Такі випадки не є поодинокими і в нашому районі! Давайте спитаємо самі у себе — а чому ж так від­бувається, в чому причина? Можливо, це брак виховання? А може, природна схильність упирятинців до крутійства? Редакція провела бліцо­питування по селах району і знайшла відповідь на це питання! Вона дуже проста: всі хочуть і собі трохи майна, а красти майно настільки вигідно, що як же його не вкрасти! А тепер давайте погля­немо, що саме викладають нашим дітям у школах і вузах. Все що завгодно, але не науку про крадійство! Людина виходе з учбового закладу, абсолютно нічого не знаючи про те, чим вона займатиметься все своє подальше життя. Зви­чайно, для найбільш завзятих хижаків існують приватні торбохватські курси абощо, але там викладають одразу за гроші, котрі до того ще треба десь вкрасти. А на селі грошей нема! Будьте ви прокляті во віки віків, амінь!»

— Оце мудро, мудро! — промугикав Томас Якович і жирно обвів абзац олівцем. Трохи подумав, додав товстий знак оклику на полях і знову перегорнув сторінку. — Рубрика «Благоустрій».

«Ото всі жаліються на відключення електроенергії в області, між тим як у нас в районі вопше наїбнулася підстанція. А воно, як відомо, дуже дороге! Відповідно, кошти на нову підстанцію відсутні, а тому світло є тільки вдень з неба, і це трива­тиме доти, доки зграя електриків у куфайках колупатиметься у горілих дротах.

Зауважмо, що в районі нема не лише коштів, але й грошей. Нема, не було і не буде, бо село вимирає, і всі кругом бідують. Так оці бідосі пона­купляли собі генераторів, і весь район гуде ними, мов комашине кубло. Як бачимо, люди присто­сувалися миттєво, ходять туди-сюди дуже хитрі і довольні. То ми тут в редакції трохи пора­дилися і запропонували державі нове бачення дизайну грошових знаків. Ми подали його на кон­курс у Міністерство фінансової скрути і отримали дуже схвальні відгуки!

Отже, на нашу думку, це має бути такий собі сіренький клаптик паперу з портретом успішного жебрака на розі Хрещатика та Уолл-стріт, і напи­сом з обох боків: «Люта валюта. Грошей нема — пиздуйте нахуй!» З номіналами 1 грошей нема, 10 грошей нема, 20 грошей нема,