Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

ще пахне свіжим деревом, оточена розлогими сінокосами, і її видно здалека. З неї також добре видно довколишні верхи, найближчий – Писаний Камінь, і гори у сторону Кут, Синиці та Церкви з боку Криворівні. Верхів’я Чорногори виднілися вдалині, а внизу, глибоко в яру, шумів Черемош. Але через розлогість і горбистий рельєф лук не було видно Черемошу і його долини. Головним призначенням верхньої хати була заготівля сіна у досить великих обсягах. Царини давали п’ятдесят стогів сіна. Крім того там були різні загороджені пасовиська. На них – багато веселого молодняка: телятка, лошатка і ягнятка, відгороджені одні від одних.

Трави

Без кінця-краю, до самого горизонту сягали сінні луки. Розцвічені й пахучі впродовж весни та літа, вони аж до покосу щомісяця і запах змінюють, і колір.

Ці луки не лише для ґазди, то окремий світ, ґаздівство для себе.

Погляд мандрівника, якого занесло здалека, губиться в цих трав’яних хащах, як у заметах зоряного неба. Його вражають барви, насичують запахи.

Якби хтось пустив сюди худобу, вона відразу б знала, чого шукати. Напевно пішла б туди, де мереживом достигаючих зернят видніється щучник або де купками рожевіє й зеленіє конюшина. Але луки обгороджені воринням. Про них ніби забули. Луки живуть своїм життям. «Сонечко, до всього ласкаве, плекає їх», а ґазда – вони це знають – береже і захищає. Лише комахи – джмелі, бджоли, оси, метелики, мухи та жучки – торують ними свої шляхи. Кольори та запахи подають їм сигнали, за якими вони дізнаються, де шукати соків і пилку. Але не тільки для себе смокчуть квіткову поживу. Господарюють разом із квітами. Без них лука б завмерла.

Перш ніж задзвонять коси, луки разом із комахами святкують це життя для себе. Святкують окремішність кожного роду у спільності з іншими, окремішність кожної спільноти у співжитті з іншими, окремішність луки.

Серед людей тільки той здатен охопити ці окремі життя, цілком осібні й пов’язані зі стількома іншими, хто їх не чіпає, не смикає, не толочить і не зриває для себе. Може, око гірського побожного самітника, яке у кожному рослинному образі розгледить неповторний задум Єдиного? А вухо того пісняра, що сповнений витонченої привітності та доброзичливої шанобливості до всього живого, почуло б ритм кожного квіткового буття. Чи закоханий погляд і повна ніжності рука художника, який іде за рисунком і барвою кожної квітки. Для якої вигоди? Так, ні для чого. У побратимстві з кожною яскравою та пишною косицею і з кожним скромним чубком трави шепне їм: «Яка ж ти красна!»

Весняні луки. Спочатку жовті. Колишуться на них скромні первоцвіти, мов літургійні дзвіночки й перші лугові сиґнатурки. Купальниці задивляються в люстерка ставків, віддзеркалюються в них ясно-жовтим.

Рожеві луки – з переможним квітковим військом зозулиного цвіту. Здалека, з подільських полів мандрують вони через увесь край аж до гір, до нижньої межі лісів.

Білі луки – виткані тисячами й тисячами білих квітів запашної маренки.

Пурпурні луки – мов екзотичні квітники. Там дивовижно вигнуті зозулині черевички. Поцятковані наперстки з соком-нектаром, схованим у скарбничках – солодких закамарках, до яких дістаються тільки сильні волохаті джмелі, а квітка, тихенько закриваючи уста, ховає хмільного джмеля у своєму оксамитовому сховку.

Луки влітку. На більш тінистих схилах, на зрубах, нове диво. Розквітають луки кольору блакиті неба, та й самі вони наче небесні. Це делікатно повитинані, з пелюстками-зубчиками квіти тирлича міняться цілою гамою блакитних відтінків. З’являються величезні, які бувають саме в горах, васильки. А на сонці цвітуть, палають серед трав, наче втілюють сонячну матерію, маленькі жовтогарячі й липкі квітки арніки. На сонці ж, але при землі, в облямівці трав повільно формуються, творяться, вже по-іншому відображаючи сонце, зіркоподібні будяки-відкасники, оман, величезні безсмертники. Теплі й солодкі – а схожі на гострі малюнки паморозі. За життя застигли колючі пелюстки, вирізьблені з шовковистого металу. Зате взимку, коли всі квіти, вже давно засохлі та зів’ялі, тонуть в одноманітній верстві сіна, будячки блищать, вічно живі, зберігаючи свіжий аромат меду.

І навесні, і влітку до образу лугів додають свої барви, свої форми божі свічки – зозулинці. Різні види. Деякі вже у квітні на північних, тінистих схилах. А потім щораз інші, білі, фіолетові або чудернацьки смугасті, плямисті, мічені так, щоб справити враження, спинити, щоб не пролетіла повз ані бджола, ані дівчина. І всі вони дурманять запахом, як ніби не з наших лугів, далеко віднесеним вітрами.

Уздовж стежок комонник. Наче мандрівні, бідні наймички, ген із долин, із далеких полів, що пішли шукати долі аж сюди. Шорсткі комонники з зірковими очима, кольору ясного неба. Тут є й інші вандрівці. З краю жерепів, із гір примандрували на луки квіти нечуйвітру, незліченно розмаїтий рід, такий же мішаний, як тутешнє пастуше населення. Нечуйвітер кармінний, нечуйвітер золотавий, нечуйвітер позлочений, золотистий, чи ж здатен хтось перелічити всі ці відтінки золотого, чи ж стане йому назв.

Шум лісу з долу, з верхів’я Кичери, ледь чутний шум Черемошу, що долинає з глибини долини, – тиша, небо та гірське сонце, і лиш єдине товариство – стара вторована стежина, що в’ється вдаль. А єдиний рух – бджоли та джмелі, що несуть квітам любов. Та ще іноді далекі дзвіночки череди з якогось пасовища, інколи кукання зозулі, як ніби сама весна сповіщає про себе. І уривчасті звуки флояри з акордами шуму або шепоту потоку, що десь високо плеще об скелю. Тут зовсім немає відчуття пустки чи непомірного огрому, як це буває на полонинах, а все ж обшир великий, не одноманітний, щораз інший і, здається, щораз гарніший. Цей світ лук, царинок та зореподібних квітників – світ безпеки, тиші та щастя. Недарма вважають, що зоряне небо – то галявини, небесні царинки. Мабуть, небесні ґазди, засіваючи та плекаючи ці гірські квітники, заздалегідь хотіли подарувати людям враження від своїх галявин.

Відчуття часу зникає: час якось розвіюється й розпорошується, не поспішає, як одновимірна послідовність хвилин та годин, що спливають одна за одною, а дзвенить багатоголоссям, як церковний хор, іноді відступає, граційно ваблячи, в ритмічному танці, і повертається, мов усміхнена дитина уві сні. А потім знову розгортається, розкривається, як віяло, і наповнює собою луки – не час, а хвиля вічності.

І, мабуть, тільки для вух втаємничених нявок, а іноді й для очей ґаздинь-примівниць, видзвонюють і вказують час квіткові годинники. Адже кожна квітка у свою, обрану нею годину, залежно від місяця, відкриває чашу, щоб черпати сонячне світло для своїх життєвих перемін та трудів. І о