Читати книгу - "Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак"

Крайнім проявом геноциду була депортація цілого народу. В травні-червні 1944 р. внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму були виселені татари, греки, болгари, вірмени. Німці (50 тис. чоловік) були виселені у глиб СРСР ще в серпні 1941 р.

До середньоазіатських республік і Казахстану було депортовано 45 384 татарські сім’ї (194 303 особи), у тому числі з Джанкойської зони — відповідно 3038 і 13 848, Євпаторійської 5264 і 22 638, Керченського півострова 2415 і 11 218, Севастопольської зони (у тому числі Бахчисарайського району) — 12 242 і 51 273, м. Сімферополя — 400 і 10 905, Сімферопольського району 5308 і 23 889, Феодосійської зони 5319 і 25 050, Ялтинської зони — 7020 і 26 383.

Ось як згадують про цю трагічну сторінку свого народу свідки тих подій. Розповідає Паша Халід: «Ніч. Заходять солдати зі зброєю і кажуть, щоб через 15 хвилин зібрались. Я беру рогатку, шинелю, залишену пораненим дядею. Мама спокійно каже: «Не треба, синку, облиш.» Солдат відбирає у мами Коран і кидає його в туалет. Нас відвозять на кладовище і до ранку там тримають. Ранком нас гонять на станцію. Там заганяють, як худобу, в вагони «телятники»: маму — в один вагон, мене — в інший. Тоді я бачив маму в останній раз. На всіх станціях, через які ми проїжджали, місцеві жителі з криками «зрадники» закидали вагони камінням. В Саратові нас пересадили на вантажні баржі. П’ять днів ні в кого не було навіть макового зерняти в роті. Не кормили, поки не привезли в Марійську АРСР. Коли пливли на баржі, сусідка з відчаю на моїх очах кинула своїх дітей в річку і кинулася сама. Коли нас привезли в Марійську АРСР, то 18 кілометрів гнали пішки в тайгу. Поселили в таборі серед болота, там до нас жили поляки. Дуже багато людей умирало. Поки вириють могилу, вона заповнюється водою, трупи топили палками. Жінки працювали на лісоповалі. Пили гнилу воду, і добре пам’ятаю, що у всіх, хто умирав, останнім бажанням було — випити ковток чистої води з рідного Криму».

Розповідає Іачет Ахаєва-Бєкєрова, 1934 року народження: «За день чи два до 18 травня 1944 року ходили по домівках і переписували склад сімей. Було чотири години ранку, коли почувся стукіт у двері. Мама подумала, що прийшли до офіцера, що квартирував у нас, покликала його. Але він відповів: «Це вас прийшли виселяти з Криму». На збори дали 15 хвилин. Тато інвалід, а у мами хворе серце. Поки ми, діти, приводили їх до тями, час ішов. І нас почали виштовхувати автоматами з дому. Тато спитав: «За що?» — «Хамма татарларни кочирамиз Сибірча, Уралча», відповів один із солдатів, який був узбеком. І нам стало страшно. Вивели нас на тютюнове поле. Під’їхали «студебекери». Більшу частину речей нам наказали викинути. Мама, плачучи, сказала офіцерові, який квартирував у нас, що ми нічого не встигли взяти. Коли ми підійшли до свого дому, то побачили на дверях великий замок. В дитячій пам’яті надовго залишилось: гавкіт собак, нявкання котів, мукання корів, бекання овечок, крики і нещасний плач людей, що прощалися; сусіда Петро веде до себе додому нашу корову... З нами їхав один старий чоловік, сини його були на фронті. Він весь час плакав і просив не залишати його, говорив, що скоро повинні повернутися його сини, весь час повторював їхні імена. В дорозі він помер. Його хотіли поховати за мусульманським звичаєм. Але про це якось дізналися і викинули труп з вагона. Через тиждень нам принесли відро якогось смердючого місива, їсти його було неможливо. Ніколи не забуду, як помер у засланні тато. Перед смертю він заплакав і прошепотів: «Шматочок Криму...» Що там казати, через моє серце назавжди пройшли: шматочок неба, шматочок Криму, морг, під вікном тато, порожня хата на чужині».

Розповідає Лейла Валянова: «...Виселяючи нас, дозволили взяти на трьох одну подушку і одну ковдру, а горшки, ложки, харчі наказали залишити... Усі плакали, притискуючи до грудей Коран, а одна старенька уголос читала молитву. Товарні вагони заповнили так, що багато хто стояв, сиділи по черзі. Не відчиняли дверей, солдати запитували, чи є померлі. Хоронити їх ніхто не дозволяв, а просто, на ходу поїзда, викидали з вагону. В перший же день прибуття в Узбекистан усіх взяли на облік у спецкомендатурі. Життя людей залежало від людських якостей, і службового рівня комендантів. Ніколи не забуду їх прізвищ: Амбарцум’ян, Іванов, Кацман, Зав’ялов. Як вони принижували нашу людську гідність! Як вони знущалися над нами! Страшно і моторошно про це згадувати»[101].

Трагедію кримськотатарського народу ніколи ніхто не виправдає. Страшні рани, завдані цьому народові, неможливо вилікувати. Крізь віки і покоління мучитиме серця людей непоправне горе і невгамовний біль. Могили кримськотатарської людності, синів і дочок її розкидані по всіх колах пекла колишньої радянської імперії. Понищені пам’ятки історії і культури самобутнього народу. Зроблено все для того, щоб цей народ не зміг більше повернутися на свою прабатьківщину.

Тотальна депортація цілого народу з його правічних земель — злочин проти людяності, повне нехтування елементарними правами. Адже татари, як і всі народи, брали участь у боях з гітлерівськими загарбниками на багатьох фронтах, у партизанських загонах, в антифашистському підпіллі, за що відзначені високими урядовими нагородами. Скажімо, уродженець Алупки Аметхан Султан двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу, героями Радянського Союзу стали А. Решидов, С. Сеітвелієв, А. Тейфук (див. документальні додатки до книги).

5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ, за яким були зняті безпідставні звинувачення з кримськотатарського народу. З цього часу розпочалося поступове повернення татар на Батьківщину.

Г. Т. Бекірова цілком слушно ставить питання про мотиви депортації кримськотатарського народу, констатуючи, що і сьогодні залишається відкритим питання: що це було — мстива акція відплати чи продуманий геополітичний хід з огляду на непрості взаємини СРСР і Туреччини. «Певно, тут, — вказує вона, — були враховані розуміння і першого, і другого характеру, однак, які з них були вирішальними — сказати сьогодні не беремося. Тим часом питання про правомірність сталінських рішень і сьогодні активно дебатується і знаходить своїх захисників — і саме цей аспект його, на наш погляд, дуже важливий. Чи адекватний був «злочин» покаранню? Адже амністія особам, що співробітничали з німецькою владою, надана указом Верховної Ради СРСР у 1955 р., тим часом кримськотатарський