Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Поклик мушляного рога 📚 - Українською

Читати книгу - "Поклик мушляного рога"

216
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поклик мушляного рога" автора Це Єнні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20
Перейти на сторінку:
скоро закінчимо.

Так. Але мурашка лоскочеться.

Ти — жертва зґвалтування, дитинко. Жодна мурашка на світі більше не зможе тебе залоскотати.

Усі засміялися, і навіть Сью, лежачи на землі. Високо в небі Еліза помітила двох канюків, вони летіли у напрямку до лісу.

Спокійно, не рухайся, ти виглядаєш прекрасно, — сказав Філ і доклацав плівку.

Потім Еліза допомагала заносити лампи в машину, а Сью змивала грим перед маленьким кишеньковим дзеркальцем.

Дівчата їхали на задньому сидінні, повідсувавшись одна від одної якомога далі. Кожна тупилася у своє вікно.

Не сказав би, що ці двоє зазнали багато радості у своєму житті, — промовив Філ до асистента. Той з відсутнім виглядом кивнув і продовжив телефонну розмову:

Для одного виробника одягу, — сказав він у слухавку. — Кампанія «Смертельна мода» чи якось так. Ми шукаємо ще потопельницю, повішену і жертву наркотиків. Ні, цього я справді не знаю, краще запитайте саму Розенберґ, — він продиктував номер і закінчив дзвінок.

А хто ця Розенберґ? — запитала Еліза, не відводячи погляду від пейзажу, що пролітав за вікном.

Марія Розенберґ — це жінка, яка очолює імперію моди і на яку ми всі тут працюємо.

Вони сиділи утрьох за маленьким круглим столиком на відкритій терасі кафе. Асистент щойно попрощався, офіціант прибирав тарілки. Еліза тицяла соломинкою в залишки морозива у своїй вазочці і відчувала, що вона тут зайва. Філ стискав руку Сью і пояснював, що мусить наступного тижня злітати на Південь, у розбомблені міста, щоб зробити там фотосесію для колекції «Мілітері».

Чи ж це не небезпечно? — запитала Сью.

Ні. Гадаєш, інакше я туди полетів би? Там уже все знищили, війна перемістилася на Схід, — відповів Філ і допив свій напій.

Вона завжди, як німа? — прошепотів він до Сью, наче Еліза була неспроможна відповісти сама.

Еліза — моя подруга-сестра-сестра-дочка. Дай їй спокій.

Еліза мовчки перемішувала морозиво.

Вечір не приніс прохолоди. Спека терзала Елізине тіло. Дівчина раз по раз проводила долонею собі по руці чи обличчі, наче намагалася стерти з них жар. Попри пізню пору сотні людей сновигали повз них, здавалося, ніхто у місті не спить. Коли гуркіт літаків розбивав повітря на друзки, перехожі іноді зупинялись і дивились у небо, не бачачи там нічого. Повітря ще кілька хвилин вібрувало, наче після могутнього удару.

Вдалині серед нічної темряви здіймалися колони офісних споруд. Десь там було й ательє Марії Розенберґ — маленьке, ясно освітлене віконце. Еліза відкусила трохи морозива і лише кілька секунд згодом відчула, як занили зуби.

Сью та Еліза не розмовляли одна з одною, відколи у ранкових сутінках вийшли з Філового авто і повернулись у свою квартиру. Обидві не могли заснути. Еліза сиділа за столом і намагалася написати Джорджеві листа, проте, ледь закінчивши два речення, зминала листок. Всюди на підлозі лежали жмути паперу. Сью курила і ходила туди-сюди по кімнаті, підбиваючи ногами папір.

Припини.

Еліза зібгала ще один листок паперу і викинула собі за спину.

Припини бути невротичкою.

Еліза повернулася до Сью і розтулила рота.

Я ж не винна, що він працює саме на Марію Розенберґ. Вони усі на когось працюють, — промовила Сью і знизала плечима, наче вибачаючись.

Еліза повернулася назад до столу, написала: «Любий Джордже», вирвала листок із зошита і викинула на підлогу.

Сью почала знімати зі стін фотографії свого загиблого хлопця.

Перед опівднем Еліза запитала:

То ти поїдеш?

Поїду.

Еліза відклала олівець.

Це цццце огидно. Огидно дддо крику.

Усе життя нарізати овочі, дивлячись на людей, що подорожують усім світом, — також огидно до крику. Піди, попрацюй, тоді знатимеш, як це. І припини затинатися, це діє на нерви, — відрізала Сью, пішла у спальню, не роздягаючись, упала на ліжко, заплющила очі і спробувала заснути.

Пан Розенберґ сидів у синовій кімнаті на краю ліжка і розглядав постер з супутниковим знімком Місяця. У руках він тримав стосик фотографій. Марія школяркою у картатій спідничці і білих гольфах; сімнадцятирічна Марія на велосипеді з розмаяним волоссям з’їжджає з пагорба; двадцятирічна Марія дивиться через плече, глибоким поглядом, наче фотомодель. Один знімок його здивував. На ньому Марія під час медового місяця у білій сукні й солом’яному капелюшку стоїть на сходах сільського будинку. Він пригадав, як вона вискочила на сходи і крикнула йому, що їй хочеться мати точнісінько такий. Знизу фотографію обрізали чітко і рівно. Поверхня знімка була нерівна, наче його колись намочили.

Пан Розенберґ підвівся, пройшов у кухню, кинув фотографії в мийку і запалив. Папір вигинався в язиках полум’я, потріскував від високої температури, брався пухирями, а потім розпався на попіл. Пан Розенберґ подивився на сіру купку, втомлено і на якусь мить полегшено, а потім одним рішучим рухом змив її в каналізацію і пішов у свій кабінет. Там на столі лежали газетні статті, у яких розповідали про випадок з його сином. Відколи його ім’я з’явилося в газетах, пацієнти один за одним пішли від нього, навіть сусіди перестали його запрошувати, як колись.

Тепер кожного ранку, зачувши поштареві кроки, він поспішав йому назустріч і ще у дверях, з вогкими долонями, гортав газети, шукаючи своє ім’я. Так, наче власне ім’я, побачене в газеті, більше йому не належало. Наче на нього напали і пограбували, вигнали з власного будинку, по якому він тепер ходив сторожко і лякливо. Стіни вже були не тими, що оточували його раніше, коли вони з’їхалися з Марією. Іноді він усвідомлював, що піднімається сходами на горище, гукаючи Марію на ім’я. Тинявся кімнатами і шукав її посмішку, хоч і знав, що не знайде, бо вона тепер жила у квартирі у місті. Він розмовляв сам із собою, знову і знову переглядав газети, шукаючи своє ім’я, наче вкрадену річ. Тепер його ім’я належало не йому, а тим, хто його писав, та й будинок усі ці роки не був насправді його, і жінка з дитиною… Він зрозумів, що це те саме, що й смерть.

Тієї ночі Марія прийшла додому дуже пізно і не сказала йому ані слова. Лише наступного ранку, під час сніданку, вона розказала, що вночі — вона ще працювала — його син вдерся до неї в ательє і повівся, як тварина. Слово тварина вона вимовила з жалем і глибокою огидою водночас. При цьому вона дивилася панові Розенберґу в очі, наче він і його син — єдине ціле. Клініка, сказала вона, це її останній виховний захід, остання спроба порятувати сина від себе самого. Можливо, вона й сама не чекала, що вони його знайдуть і змусять лікуватися.

Пан

1 ... 19 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик мушляного рога», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поклик мушляного рога"