Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

Відтоді хлопець не тільки припинив брати участь у знущаннях над п’яничкою, але й почав захищати його від витівок. Наслідки не забарилися: почалися сварки з товаришами.

– Ти що?! Цей же Бокал-Бобокал – він же справжній доходяга! Подохне, то ніхто й не згадає добрим словом, – обурювалися бешкетники.

– Та хоч би я згадаю, бо він мене з люку витягнув, коли я туди провалився, – цілком резонно заперечував Владька.

– То що, ти такий самий, як і п’яничка цей, га?! Мабуть, від тебе тхнуло не гірше, коли безхатько тебе з каналізації витягнув…

– Та пішли ви всі в сраку!..

– Сам пішов туди й не повертайся!..

Насамкінець розсварилися всерйоз і надовго. І, як виявилося згодом, п’яничка Бокал-Бобокал це помітив! Хоча очікувати подібної прозорливості від нього було не варто. І тим не менш, якось неквапом вертаючись зі школи, Владька почув позаду невиразне белькотання:

– Ти як думаєш… з чого се я… п-п-п’ю?.. Га-а-а?..

Озирнувшись, побачив безхатька, який стояв, ледь помітно похитуючись від вітру, що дув йому в обличчя. Справді, якби вітер віяв у протилежному напрямі, хлопець давно б уже унюхав п’яничку, від якого завжди смерділо неймовірною сумішшю запахів немитого тіла, сечі та «Шипру» одночасно. Але тепер доведеться відповідати, бо хоча Бокал-Бобокал і належить до покидьків, проте все ж таки старший за віком.

– Звідки мені знати, чого ти п’єш?.. – Владька несподівано замислився й додав за кілька секунд: – Себто ви…

– Бо життя у мене таке! Життя, так… Воно, хлопче… знаєш…

– Не знаю і знати не хочу, – похмуро пробурмотів хлопець. Однак зупинити безхатька це вже не змогло, і протягом наступних хвилин двадцяти Владька був змушений вислуховувати історію про все, що сталося колись в Рівному. Про те, як Нестор Бобокал героїчно боровся зі світовим злом, уособленим біснуватим німецьким фюрером і його скаженими солдатами. І як тим часом паскудний тиловий пацюк з погонами майора на плечах підробив на героїчного вояка похоронку, завдяки чому захапав і житлоплощу фронтовика, і його дружину. А також про вибір між сучарою-майором і героєм-фронтовиком, який насамкінець зробила дружина. Не забув розповісти також про намагання добитися правди спочатку в міліції, потім в облуправлінні держбезпеки – що, власне, і скінчилося висилкою героя-фронтовика до Костополя.

– От тому я і п-п-п’ю, в-в-влас-с-сне… – завершив безхатько сумну розповідь. – Т-та на моєм-м-му місці… Та будь-хт-то б зап-п-пив!.. Бо мен-не ніх-х-хто н-не роз-зум-мів-в… Тіко Вал-лер-р-р-ка С-с-с… Струс-с-сь… Та він той… Пом-мер він-н-н… От-то мене зі склот-тарки й поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-бот-ти… Т-терп-піл-ли, т-терп-піл-ли… а пот-тім взял-ли т-та й поп-пер-р-ли… О!..

– То виходить, що Бобокал – це ваше прізвище? – спитав здивований цим хлопець.

– Ага, – ствердно кивнув п’яничка. – Пріз-зви-ще. А як мен-не поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-боти… то і з хат… з хат-ти теж…

– А ви його не прибили? – раптом спитав Владька.

– Кого?! – здавалося, що від несподіванки колишній сторож склотарного заводу навіть трохи протверезів.

– Як це – кого?.. Та майора того паскудного.

– Майо-о-ор-ра?.. – безхатько знизав плечима. – Н-ні…

– А чому?

– Т-та я ж!.. Я ж до міл-ліц-ції ход-див… і до цих…

Він спробував зобразити в повітрі щось незрозуміле пальцями рук, однак жахливо хитнувся і ледь втримався на ногах.

– А я б його пристрелив, – спостерігаючи за безплідними зусиллями п’янички крізь злісно примружені повіки, процідив Владислав. Бокал-Бобокал почав бурмотіти щось малозрозуміле, та не слухаючи його, хлопець тільки рукою махнув і поспішив додому.

Околиця с. Рукомиш Бучацького р-ну на Тернопільщині, жовтень 1967 року

Цукрові буряки в цьому році вродили – о-о-о-о, дай-то Боже щороку…

Себто, не Боже, звісно, а цей нинішній…

Чи не нинішній?! Бо дякувати за врожай Генеральному секретареві ЦК КПРС – якось воно…

Кгм-м-м-м!..

Трясці його матері – ото часи зараз настали, ото настали: якщо буряки вродили, то вже й подякувати нема кому, не те що колись!

Утім, як то кажуть самі на себе совіти:

Пришла зима, настало лето:

Спасибо Партии за это!

А тому гаразд – можна дякувати Партії їхній за те, що буряки цукрові так вродили, що тільки дай Боже весь цей врожай вчасно…

Ну от, знов той Боженька на язик лізе, коли Його ніхто про це не просить! Що ти з цим поробиш?!

Ну гаразд, гаразд: сьогодні із самого ранку ледь почало розвиднюватись, а всі рукомишани були вже в полі на буряках, яких цього року вродило стільки, що навіть старі люди такого врожаю не пам’ятали. Працювали, голови не піднімаючи, спини не розгинаючи, як раптом то тут, то там залунали дивні заклики:

– А нумо кінчай роботу! Кінчай, кому кажу! Стоп!

Овва, та що ж воно таке?! Хто це насмілився, цікаво?..

Порозгинавши нарешті спини та попіднімавши голови, селяни з неприхованим здивуванням побачили край поля розтягнутих довгою вервечкою міліціонерів – та ще й скільки ж їх тут назбиралося!.. Лічити – мабуть що, не перелічити.

– А нумо всі сюди! Та хутко мені, хутко!

Виявляється, це кричав якийсь начальник над усіма міліціонерами – незнайомець із вкрай суворим, ба навіть більше – роздратованим обличчям, дещо почервонілим від напруги:

– Всім полишити поле і прослідувати за нашими людьми, куди накажуть! А нумо ворушись, бидло! Ворушись, кому кажу!

– Та чого ти лаєшся, га?! Ви тільки гляньте на нього: ото щойно приїхав, а вже лається… За що, га?.. Що ми тобі зробили?.. А буряки як же?

Здивовані запитання посипалися звідусіль. Не розгубившись, міліційний начальник відповів одразу на всі суворим окриком:

– А нумо р-р-руш, куди накажуть!

Схоже, жартувати тут ніхто не збирався. Отож, полишивши бурякове поле, колгоспники під наглядом правоохоронців попленталися безладним натовпом кудись у напрямі Стрипи[37]. При цьому людей найбільше цікавило, звідки понаїхали всі ці міліціонери. Однак на всі розпитування слідувала уривчаста одноманітна відповідь:

– Мовчати! Не розмовляти!

Зрештою колгоспники вирішили: найімовірніше міліцію нагнали сюди з Бучача, можливо – з Бучацького району… якщо не з усієї області. Але заради чого?! От нащо кидати копання цукрових буряків, коли ще принаймні половина врожаю й досі не зібрана?! Отож має бути якась причина… причому дуже й дуже поважна, якщо…

Однак минуло ще чверть години, перш ніж колгоспники зрозуміли, куди їх жене міліція. Тоді один за одним всі почали озиратися, виглядаючи ланкову Стефанію – бо кожен мимоволі задавався запитанням, чи зрозуміла вона, що відбувається?! Проте її чомусь ніде не було