Читати книгу - "Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле"

якщо після тези нацистських походів прийшла й проминула антитеза комуністичних маршів, то нарешті для таких, як вони, настав час синтезу, необмеженої творчої діяльності, арифметики чистого прибутку, випраного від усього бруду вже нікому непотрібних ідей, — Так, так, колего, вітаю, — казав Спаннер зі сльозами на очах, — ви дожили до чудових часів, лікарі цієї школи ніколи не мали таких можливостей. — Таж благодійнику, будь ласка, не перебільшуйте, — ґречно кивав головою Елефант, — ваш внесок у повоєнний розвиток косметичних концернів також гідний подиву й захвату, а надто тому, що ви мусили починати майже з нуля, за океаном. — Про що ви думаєте? — панна Цівле обірвала мовчанку в маленькому «фіатику». — Про добродія, який, будучи міським головою, виклав із власної кишені сто тисяч на будову й оздоблення цієї дороги, — сказав я. — Це неможливо! — гукнула панна Цівле — Це надто прекрасно, щоби бути правдою, ви кажете — з власної, а не з міського бюджету? Але про це нічого не казали по телевізору, ну, і як же він відмився від податків, адже той наш прем’єр Бальцерович — це рекетир, він нікому не попустить. — Так, — усміхнувся я до панни Цівле, — але тоді були зовсім інші закони оподаткування, і коли Даніель Ґралат писав отой свій тестамент, отой свій заповіт, коли відписував сто тисяч гульденів на озеленення терену, на прокладення алеї, і, зрештою, на закупівлю й висадження тих кількох тисяч лип, іще не було ніякого Бальцеровича, і тому — погляньте-но — ця алея така довга й широка, це єдине місце у місті, де й досі немає заторів, єдиний у місті пам’ятник істинно творчій мислі. — Тоді, — запитала панна Цівле, — тобто в якому році? Ну і ким був отой ваш Ґралат? — Я вже сказав, він був бургомістром нашого міста, а за оказії ловчим і бурграфом польського короля, він видав першу енциклопедію електрики, — я з’їхав на праву смугу, завертаючи біля площі Народних Зборів праворуч до Ґрадової гори, — понад те, він займався таємними науками розенкрейцерів, і багато хто підозрював бургомістра у приналежності до масонської ложі, чого ніколи не вдалося підтвердити, на відміну від його сина, також Даніеля; той молодший Даніель після вишколу в самого Еммануїла Канта заклав у Ґданську ложу, що звалася «Під Двома Коронованими Левами», в книгозбірні якої знайдено чимало книжок Ґралата-батька, здебільшого присвячених ритуалам втаємничення, і тому потім вважали, що Ґралат-батько також був масоном, і що нам цілком очевидно пояснює, чому за жодної влади, — чи були то пруссаки, нацисти, поляки, комуністи або совєти — цю прекрасну алею не назвали іменем великодушного фундатора, який зробив свій запис у заповіті акурат перед смертю, а точніше, 1767 року. — Господи, завертайте на заправку, — крикнула панна Цівле, — у нас бензин на нулі, замість дивитися на покажчик я слухаю вас і слухаю, ніби ви повернулися з Америки, ну, тепер ліворуч, заправимося, ви, як завжди, забули про мигавку!!! — Любий пане Богуміле, це була наша постійна суперечка, своєрідний рефрен кожного заняття, — з тією мигавкою: неправда, що я забув її ввімкнути, це вона дарма, я ніколи не забував, але визнайте самі — ну, приміром, на маневровому майданчику, де, крім нас, немає жодної іншої машини, велосипеда або пішохода, чи на дорозі, як-от біля тієї автозаправної станції, коли ніхто не над’їжджав ані згори — від цвинтаря, ані знизу — з боку площі Народних Зборів, ну, визнайте самі: який сенс тоді вмикати це миготливе світло, це одне й те саме, що вмикати маяк серед білого дня, тобто абсолютно непотрібно, проте панна Цівле була іншої думки і неодмінно в такій ситуації казала трохи скривдженим тоном: — Пане Павле, мигавку вмикаємо навіть у пустелі, — а тоді я завжди відчував, що життя знову закручує оту свою петлю, ту mimořádnou smyčku, бо я пригадував Ваші уроки водіння на мотоциклі «Ява» й замислювався: коли Ви звертали з Вацлавських Наместій, припустімо, на вулицю Краківську, чи нагадував Вам інструктор: витягніть руку праворуч, — бо тоді на мотоциклах іще не ставили мигавок, і напевно той момент їзди з одною рукою на кермі мусив коштувати Вам неабияких нервів, не згадуючи вже про нерви інструктора, так-от, тоді, біля заправної станції і цвинтаря, панна Цівле вимовила те своє сакраментальне: — Пане Павле, мигавку вмикаємо навіть у пустелі, — втім, саме тоді я не встиг ані подумати про Вас, ані відповісти панні Цівле так само сакраментальним: — Тоді їдьмо до Гренландії, — бо тут-таки, перед лівим поворотом її маленький «фіат» кашлянув, чхнув, вистрілив із вихлопної труби й остаточно завмер, отож ми мусили вискочити з нього і пхати кілька метрів під круту гору, щоби відтак звернути ліворуч, і коли він уже починав котитися з гірки до заправної станції, ми мусили одночасно в нього заскочити, — кожен зі свого боку, й доїхати до бензоколонки на холостих обертах, що нам удалося виконати з несподіваною симетричною точністю, цілковито так, ніби ми з панною Цівле були парою танцюристів у фігурному ковзанярстві, посвячених у найглибші таїни свого фаху, свідомих того математичного по суті визначення віддзеркалених рухів, яке свідчить, що симетрія — це ніщо інше, як незмінність у перетвореннях, тієї точки зору до і після видозмін, яку висновують попри все з певної космічної рівноваги: верху й низу, лівого й правого боку, тіла й духу, мови й мовчання, атома й вакууму, словом, ніщоти, з якої проявляється матерія, як і завжди, у симетричних протиріччях. — Ну, закладайте шланг, — панна Цівле хвилину змагалася з ключиком бензобака, — а я піду по рахунок, — і вона рушила до каси, а я, любий пане Богуміле, з тим шлангом у руках, низько схилившись над бензобаком маленького «фіатика», оглядався, мовби Лотова дружина, щоби помилуватися небувало плавною ходою панни Цівле, її чудовими рухами, які не мали в собі нічого від дешевих красунь із реклами «Секс по телефону», нічого від фільмів Терези Орловскі[12], нічого від атмосфери будок «піп-шоу-денс», ні, панна Цівле пливла до каси автозаправної станції, наче лань із «Пісні над піснями», і скажу Вам, любий пане Богуміле, що ті її чорні джинси, темна шовкова блузка, «пільхівські» туфельки, шкіряна камізелька і срібні кліпси, що раз по разу полискували межи хвиль її розмаяного мідно-каштанового волосся, що усе це, відображене у віконній гладіні автозаправної станції, додатково примножувало той небувалий ефект чистої вроди, яка текла у фіолетовому травневому присмерку, проте споглядання тривало недовго, панна Цівле дуже швидко вибігла з будинку станції, вона була рознервована: — От же ж дідько! — кричала вона. — Перестаньте вже лити бензин, я забула гроші, а вони не хочуть узяти під заставу водійські права, бо