Читати книгу - "Після кави, Абдул Рашид Махмуді"

— Боже збав! — закричала Наваль. — Мій син ніколи не одружиться з дівчиною з Нижнього Єгипту.

— Що це за кассими та бахраві? — відповів Шабана. — Ми всі мусульмани. Пророк Мухаммед сказав: «Одружуйтеся й розмножуйтеся, щоб я міг пишатися вами в Судний день».

— Дівчина невдячна, — заперечила Наваль. — Вона загравала до мого сина, вона...

Але Салама перервав її:

— Не будь такою різкою, мамо. Дівчина не винна. Я сам винен.

Шейх Саїд повторив за своїм сином:

— Салама винен. Схоже, він вчинив гріх, але це потрібно розслідувати. Він цілував її, торкався її стегон чи проникав у неї? Нам потрібно викликати будь-яких свідків, яких знайдемо.

— Не полишай нашого хлопця в біді! — кричала на нього дружина. — Не могло бути ніякого проникнення. Що це за розмова?

— Ніхто не звинувачує його в тому, що він закохався в Закію, — втрутився шейх Хамед. — Але він повинен був проігнорувати диявола й не вчиняти гріха. Релігія не забороняє цнотливої любові. Пророк, мир йому, сказав: «Той, хто палко закохується, але залишається цнотливим і зберігає свою любов у таємниці, доки не помре, той помре мучеником». І те, що сказав поет Абу Амр Джаміль, викликало захоплення:

Бутаїна, здається, міг би так просто догодити мені

Якби пліткар знав, він би неодмінно пішов.

І «ні»; Я не можу і якісь лише мрії,

З надією, де надія лиш марне бажання.

Чи є щось краще, ніж це?

Закі рішуче втрутився, щоб залагодити дебати:

— Я сказав шейху Раді, що ми не можемо відповідати за їхню дочку... вони можуть покарати її самі, і ми покараємо нашого сина, адже ми повинні покарати його.

Шейх Саїд знову почав нападати:

— Якщо буде доведено, що він згрішив через зізнання чи свідчення, то має бути покараним на сто ударів батогом.

— Мого сина ніхто не зачепить, — відповіла Наваль. —Мій син не зробив нічого поганого.

— Ми ніколи не бачили, щоб когось били батогом, бо він вчинив розпусту, чи йому відрізали руку за те, що він вкрав, — кинув виклик братові Шабана. — Мусульмани давно перестали дотримуватись цих традицій.

Його брат закликав Аллаха на захист від проклятого шайтана:

— Не смій спростовувати релігійні заборони, інакше ти станеш невірним.

Салама звернувся до шейха:

— Закі, дядечку! Я винен, дядечку, і я прийму будь-яке покарання, яке ви виберете.

Тоді Закі підвівся, узяв одну сандалію й ударив нею Саламу по шиї та плечах.

— Бий мене, дядьку... бий мене, — крикнув Салама. — Я заслуговую на те, що отримую.

Закі бив його до тих пір, поки в нього не ослабла рука, потім він указав усім на двері.

— Ти не чув того, що я сказав, — сказав він Саламі. — Іди з мамою та батьком, і не виходь з дому, аж допоки я не сповіщу тебе.

Він просив усіх піти з відчаю. Двадцяти чи тридцяти ударів його сандалією було недостатньо, і чоловік знав, що це не той «урок», якого Салама заслуговував за злочин, що той учинив. Але він не знав, що ще вдіяти. Якби Закі був у кращому стані — у своєму звичайному стані — можливо, тоді він знайшов би рішення. Але він відчував себе заплутаним, глибоко розбитим і безпорадним та нездатним вирішувати проблеми. Він звернувся за допомогою до роду пророка, чиї гробниці він відвідав у Каїрі.

— Допоможи мені, Хусейне. Я шукаю твого захисту, Зейнаб!

Раптом з’явилася Нафіса, але він з першого погляду не впізнав її в старій, товстій жінці, одягненій в чорне, яка ледве пересувалася.

— Добривечір, Закі, — сказала вона.

Він нічого не відповів і здивовано дивився на неї, наче на примару. Лише після того, як вона привіталася з ним удруге, він зрозумів, хто це. Чоловік провів долонею по обличчю, наче хтось почув його благання.

— Добривечір і вам, тітонько. Ласкаво прошу.

— Сакіна нещодавно прийшла до мене в жахливому стані. Вона казала мені жахливі речі, які я не хочу повторювати. Вона може говорити все, що хоче. Я пробачила їй. Закія — її дочка, а ти знаєш, що таке материнське серце.

— Я знаю, тітонько, але який це має стосунок до нас? — відказав Закі. — Це їхня дочка. Вони можуть робити з нею все, що хочуть.

— Що ти маєш на увазі, Закі? Як можна так говорити? Як вони можуть робити те, що хочуть, мій любий? А яка твоя думка?

— Якщо ви бажаєте знати мою думку, дівчина заслуговує на те, щоб її вбили.

— Чому? Що вона зробила?

— Що ви маєте на увазі, що вона зробила? Ви мене питаєте? Хіба ви не знаєте чуток, які ходять по селу?

— Що за розмова, Закі? Чи був хто з Саламою та дівчиною, коли вони були на кукурудзяному полі? Чи бачив хтось, що вони робили, крім Бога?

Закі був здивований запитанням і завагався, перш ніж нарешті відповів.

— А ви були з ними, тітонько? Ви бачили, що вони зробили?

— Особисто я нічого не бачила, але я добре знаю дівчину й добре знаю Саламу. Я хочу тобі дещо сказати: справді, деякі підозри є гріхами. А ти думаєш, що вбити когось — це дрібниця, Закі? Ти хочеш вбити дівчину в розквіті її молодості тільки тому, що щось підозрюєш?

Тиша панувала, доки Закі не заговорив:

— Як можна стерти ганьбу, тітонько?

Нафіса взяла його за руку.

— Немає потреби в таких розмовах, Закі. Нехай Аллах пом’якшить твоє серце, — сказала вона, заплакавши. — Послухай мене. Я тобі як мати. Я виростила тебе, мій любий, і багато разів носила тебе на руках. Салама для мене як Хашем, а Закія — як моя дочка.

Закі відвернув голову:

— Дівчина почувається тепер, як у пеклі.

— Дівчина мені все розповіла, і я їй вірю, — сказала Нафіса, витираючи сльози. — Салама обійняв її й поцілував. І що? Світ пішов на руїну? Це все дитячі ігри.

— Яке ваше діло, заслуговує вона бути вбитою чи ні? — відповів Закі. — Чому ви обтяжуєте мене цією проблемою, тітонько? Вона пішла, то нехай йде до пекла.

Нафіса хотіла піти, але вагалась.

— Дівчина зі мною вдома.

— Що ви маєте на увазі, вона з вами? — спитав Закі з жахом. — Будь ласка, сядьте. Залишіться.

— Куди б вона ще втекла? Вона прийшла до мене, а я