Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чи ви вже геть показилися? — вимогливо запитав я. — Таж ви образите полковника так, що він на вас пеклом дихатиме. Що ви собі думаєте?
Г'юсон знизав плечима.
— Мусимо ж ми якось добути відомості, — мовив він. — Копи нам нічого не розкажуть... а там, усередині щось відбувається, і наші читачі конче хочуть знати, що саме.
Ми всі гуртом посміялися з того дотепу.
— Слухай, Ніку, — швидко проказав Еккі. — Може, спробуєш? Дістанься туди та дізнайся, що там таке коїться... а тоді, якщо зможеш, переконай полковника впустити хлопців до будинку... скажи йому, що сьогодні він — головна новина дня. Ми просто мусимо побачитися з ним!
Якщо мене таки впустять до того будинку, я неодмінно пристану на бік Кеннеді. Я не мав ані краплі співчуття до мисливців за сенсаційними заголовками. Звісно, я й сам повсякчас вишукував цікаві історії, проте мене анітрохи не приваблювали способи збирання матеріалу, що ними послуговувалися ті хлопці.
— Відклич-но своїх псів, — сказав я Г'юсонові. — Я не зможу ввійти до будинку, якщо у полі зору шастатимуть твої хлоп'ята.
Тому товариству так кортіло доп'ясти цю історію, що кожен з них охоче стрибнув би у річку, якби я сказав їм це зробити.
Коли вони усі поховалися подалі від будиночка, я підійшов до передніх дверей. Тоді вирвав зі свого нотатника вузеньку смужку паперу та набазґрав на ньому: «Можливо, я зможу якось зарадити вам у цій ситуації. Нік Мейсон». Відтак натиснув ґудзик дверного дзвоника та запхав записку до скриньки на дверях.
Отож, стовбичив я на порозі та чекав. Чекав так довго, аж подумав, що нічого з того не вийде. А тоді мені спало на думку, що Кеннеді, мабуть, вирішив, що записка — то такий хитрий обман, до якого вдалися хлопці. Тож я трохи відійшов від будиночка і став так, щоби полковник міг мене побачити.
Це спрацювало. Кеннеді сам підійшов до дверей. Я очікував, що він буде вельми розлючений. Знав-бо, що полковник має запальну вдачу й легко втрачає терпець та лютує, як той чортисько, варто лише комусь йому допекти.
— Заходьте, швиденько, — сказав він, тримаючи двері прочиненими.
Я ступив до передпокою, а він зачинив за мною двері та засунув засув.
— Радий вас бачити, — мовив він, міцно стискаючи мою руку у своїй. — Де, в біса, ви були весь цей час?
Я усміхнувся до нього.
— Наразі облишмо це питання, полковнику, — сказав я. — Схоже, ви тут трохи вскочили у халепу.
— У халепу? — Вигляд він мав не на жарт схвильований. — Та я тут сиджу на купі динаміту. Послухайте, Мейсоне, чи допоможете ви мені знову?
— Авжеж, — погодивсь я. — Саме заради цього я сюди й прийшов.
— Влаштовуйтесь і випийте зі мною, — запропонував полковник, провадячи мене до довгої кімнати з невисокими стелями та великим, порожнім каміном у дальньому кінці. Я захоплено роззирнувся навколо.
— Але ж і шикарну оселю ви тут маєте, — похвалив домівку я.
Хазяїн був зайнятий тим, що наливав нам скотч.
— Як ви про це дізналися? — запитав він.
— Редакторові газети «Глоуб» було відомо, що у нас із вами доволі дружні взаємини, тому він вирішив, що я зможу потрапити до вас і з'ясувати, що за пригода у вас тут сталася, — сказав я, беручи склянку з руки Кеннеді. — У редакції зметикували, що зі мною ви можете заговорити.
Лише якусь секунду полковник пильно дивився на мене, а тоді вишкірився в усмішці.
— То ви прийшли сюди, аби їх надурити?
Я кивнув.
— Авжеж. Я прийшов сюди, аби їх надурити.
Кеннеді сів у великий фотель і провів рукою по волоссю. Він був гарний чолов'яга, мав велике, м'ясисте обличчя та добрі очі. Гадаю, полковнику було вже під п'ятдесят, одначе був він здоровий та міцний, наче тикове дерево[27]. Хазяїн указав мені на інший фотель.
— Сідайте, Мейсоне, та розкажіть, як ви збираєтеся витягнути мене з цієї халепи.
Я сів на край столу, аби мати змогу дивитися на полковника згори.
— Гадаю, вам першому варто почати розповідь, — сказав я йому. — Так я зможу дізнатися, у чому річ. Наразі мені відомо лише те, що поліцію повідомили про постріл, і сюди приїхали копи. Трохи згодом вони вийшли з будинку, сказали репортерам, що нічого не сталося, та подалися геть. Якщо вже копів цілком заспокоїло побачене та почуте тут, то, гадаю, причин для хвилювання немає. Чи, може, вас спіткало якесь прокляття, полковнику?
Кеннеді надовго допався до склянки.
— Гірше, усе набагато гірше, — зрештою промовив він. — Це — жінка.
Я спромігся приховати легку усмішку, що мимоволі з'явилася на моєму обличчі. Полковник був хорошим чолов'ягою, проте йому була притаманна своєрідна привабливість, через яку в нього повсякчас закохувалися жінки. Він просто сидів собі та усміхався — а закохані панянки вже й тут.
— Оце так-так, — тільки й спромігся мовити я. Виказувати свою обізнаність з полковниковими походеньками я не збирався.
Кеннеді допив свій скотч, похитав склянкою та насуплено визирнув з вікна на хлопців, які сиділи на травичці ярдів за двісті від будинку. Я його не квапив.
— Ви ж бо знаєте, як воно буває, — почав хазяїн, і далі вдивляючись у вікно.
— Авжеж, — сказав я, аби його підбадьорити.
— Певно, я геть збожеволів, якщо надумав мати справу з цією жінкою, — продовжив полковник. — Вона має великі зв'язки. Якщо бодай щось просочиться у пресу — зчиниться просто пекельний скандал. Ані вона, ані я не можемо цього допустити.
Я взяв наші склянки та наповнив їх скотчем. Мене завжди цікавили пороки вершків суспільства. Багатії викликали у мене доволі сильний комплекс меншовартості, принаймні достатній для того, аби я думав, що їхні пороки набагато кращі за мої. А втім, гадаю, то був лише комплекс, адже я багацько про це міркував, одначе так і не міг допетрати, у який спосіб ті багатії можуть грішити краще за мене. Та хтозна, можливо, мені просто бракує уяви.
— Я мушу вивести її з цього будинку, та хай мені чорт,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ось ваш вінець, леді», після закриття браузера.