Читати книгу - "Жарт"

Я теж мав звільнення від служби, а що й досі прикро було за змарнований час із Ліхтарнею, то з приятелями я не пішов, а подався до міста сам. Поїхав навмання старим трамваєм, що прямував вузькою колією, яка поєднувала два віддалені райони Острави. Вийшов на першій-ліпшій зупинці, потім так само навмання сів на інший трамвай; та околиця, де якимось химерним чином заводи чергувалися з природою, луки зі смітниками, купки дерев із териконами, багатоповерхові будинки з сільськими хатами, надзвичайно вабила і водночас бентежила мене; я знову вийшов із трамвая на якійсь зупинці й довго йшов пішки: майже захоплено розглядав я той чудернацький краєвид, намагаючись відгадати його сенс; силкувався знайти назву, що надала б цілісності й ладу цій місцевості, яка складалася з таких різних елементів; минаючи ідилічний будиночок, зусібіч повитий плющем, я подумав, що тут він якраз доречний, бо нітрохи не узгоджується з облупленими фасадами багатоповерхівок, які височіли по сусідству, з силуетами шахтових копрів, димарями і величезними печами, що стояли на задньому плані; поминув я й бараки того вбогого селища, трохи далі побачив віллу, вона була, щоправда, сіра і брудна, але оточена садком і ґратчастою огорожею; у кутку того саду росла плакуча верба, яка була недоречна на тлі краєвиду, — проте я подумав, що тут вона якраз на своєму місці. Ці невідповідності тривожили мене не лише тому, що я вбачав у них загальний символ цього краєвиду, а й розглядав їх як образ моєї долі, мого вигнання в цім краю; цілком природно, що це проектування моєї особистої історії на об’єктивність цілого міста завдавало мені якоїсь втіхи; я розумів, що не належу цій місцевості, як не належить їй і плакуча верба, й оповитий плющем будиночок, як не належать їй ці короткі вулички, що провадять у нікуди, складені з різношерстих споруд, атож, не належав я до цієї місцевості, що була колись веселеньким селом, так само як не пасували до неї ці огидні квартали, забудовані низькими бараками, і врешті усвідомив: тим-то і не пасував я до неї, що достеменне моє місце було тут, у цьому жахливому місті невідповідностей, у цьому місті, яке невблаганними лабетами зводило докупи все, що було чуже одне одному.

Я вийшов на довгу вулицю Петржковіце колишнього села, що стало тепер одним із найближчих передмість Острави. Зупинився біля великого двоповерхового будинку, на розі якого виднів вертикальний напис: «КІНО». На думку мені спало незначне запитання, яке міг поставити тільки роззява-перехожий: як це сталося, що кінотеатр не має назви? Я придивився уважніше, але на будівлі більше нічого не було написано (зрештою, і на кінотеатр вона не скидалася). Поміж нею й сусіднім будинком, у проміжку завширшки два метри, був провулок; я звернув у нього й опинився у дворі; тільки там я побачив, що на першому поверсі є крило; на засклених вітринах наліплені були рекламні плакати і кадри з фільмів; я підійшов ближче, але і тепер не побачив назви кінотеатру; обернувся й, угледівши за ґратчастою огорожею дівчинку в сусідньому дворі, запитав, як зветься кінотеатр; вона здивовано глянула на мене і відказала, що не знає. Урешті я мусив визнати, що він безіменний; і що в цьому остравському вигнанні кінотеатри не можуть навіть мати назв.

Я обернувся (без будь-якого наміру) до вітрин і тільки тоді помітив, що фільм на афіші з двома кадрами зветься «Суд честі». То була радянська стрічка, що на її героїню й посилалася Маркета, коли вирішила відіграти велику милосердну роль у моєму житті, її суворістю надихалися й мої товариші на партійних зборах, коли голосували проти мене; все це викликало в мене таку огиду до цього фільму, що я й чути про нього не міг; аж ось тут, в Остраві, не зміг ухилитися від його грізного перста… Нічого не вдієш, якщо цей перст нам не подобається, то досить обернутися до нього спиною. Так я і вчинив: хотів було повернутися на вулицю.

І тоді вперше побачив я Люцію.

Вона прямувала до мене; ось вона увійшла у двір кінотеатру; чому не подався я своєю дорогою, коли зустрів її? може, завдяки дивній непоспішності прогулянки? може, причиною стало чудернацьке надвечірнє сонце, яке осявало двір і змусило мене збавити ходу й не дало вийти на вулицю? чи, може, причина була в зовнішності Люції? Цілком пересічній зовнішності, треба сказати, і хоч згодом та пересічність навіть зворушувала і приваблювала мене, як пояснити, що вона вразила мене від першого разу і я раптом зупинився? хіба не зустрічав я таких непоказних дівчат на остравських тротуарах? чи, може, в її пересічності було щось надзвичайне? Хтозна. Так чи так я завмер наче вкопаний, дивлячись на молоду дівчину: повільною, неспішною ходою підійшла вона до вітрини з кадрами «Суду честі»; потім, так само непостійно, обернулася і ввійшла у відчинені двері, що провадили до віконця каси. Атож, це була та особлива Люціїна неквапливість, що так зачарувала мене, ота повільність, яка випромінювала покірливе відчуття того, що нема на світі мети, до якої слід було б поспішати, і що марно до чогось нетерпляче простягати руки. Авжеж, може, ота наповнена печаллю повільність і змусила мене стежити поглядом за дівчиною, що подалася до каси, дістала гаманця, взяла квиток, окинула поглядом залу, а потім вийшла у двір.

Я не зводив із неї очей. Вона стояла спиною до мене, дивилася кудись удалину, поверх двору, садків і обгороджених штахетниками сільських хатин, сягаючи поглядом, либонь, аж до брунатної лінії кар’єру, що, ламаючи перспективу, пролягала трохи вище. (Ніколи не забуду я того двору, жодної подробиці не зможу забути; пам’ятаю ґратчасту огорожу, що відокремлювала сусідній двір, дівчинку, що замислено сиділа на східцях будинку; пам’ятаю ті східці, облямовані ступінчастим парапетом, де стояли два порожні квіткові горщики і сіра миска; пам’ятаю димувате сонце, що сідало за кар’єром.)

Була за десять шоста, це означало, що до початку сеансу лишилося ще десять хвилин. Люція обернулася й, не поспішаючи, вийшла з двору на вулицю; я попрямував за нею; за моєю спиною зникло видовище спустошеного остравського села, і переді мною знову постала міська вулиця; за пів сотні кроків був дбайливо доглянутий майдан із кількома