Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Дрімайло підсумував загальне враження і виніс суворий вирок. Сам він був учителем старшого третього класу, слабохарактерним чоловічком із завжди напівприкритими повіками. Для свого зросту Дрімайло був занадто худим і рухався якось мляво. Завжди складалося враження, що вчитель смертельно втомлений, і його прізвисько було дуже влучним.

— Він дуже завзятий, — прокоментував Дрімайло.

Ентузіазм був чимось непристойним. Не властивим джентльменам. На думку спадала Армія спасіння з її ревучими трубами і барабанами. Ентузіазм віщував зміни. Від однієї думки, що їхнім старим приємним звичкам загрожує неминуча небезпека, учителів продирав мороз поза шкірою. Майже ніхто не наважувався думати про майбутнє.

— Він ще більше схожий на цигана, ніж раніше, — помовчавши, озвався хтось.

— Цікаво, чи знали настоятель і капітул, коли призначали його, що містер Перкінс радикал? — уїдливо запитав інший.

Однак балачки стихли. Усі були занадто схвильовані.

За тиждень, в Актовий день, крокуючи разом із Занудою до будинку капітулу, гострий на язик Дьоготь звернувся до свого колеги:

— Що не кажи, ми бачили тут чимало урочистих засідань. Цікаво, чи доживемо до наступного?

Настрій Зануди був ще меланхолійнішим, ніж завжди.

— Якщо мені раптом трапиться щось достойне, я не заперечуватиму проти виходу на пенсію.

16

Минув рік, і коли Філіп прийшов до школи, всі вчителі залишалися на своїх місцях. Утім, попри їхній впертий опір, котрий не послаблювався під маскою вдаваної солідарності з ідеями нового начальника, змін тут відбулося чимало. Класні керівники продовжували викладати французьку в молодших класах, але до школи запросили нового вчителя зі званням доктора філології Гейдельберзького університету і свідоцтвом про три роки перебування у французькому lycée, який вчив старшокласників французької і німецької мов, якщо хтось обирав їх замість грецької. Інший вчитель почав викладати математику значно систематичніше, ніж вважалося необхідним раніше. Жоден із них не мав духовного сану. Це була справжня революція, і деякі старі вчителі зустріли нову парочку з недовірою. Лабораторію обладнали всім необхідним, запровадили заняття з військової підготовки; усі казали, що дух школи змінюється. Лише Богові було відомо, які нові проекти виношував містер Перкінс у своїй розхристаній голові. Школа була меншою за державні навчальні заклади, жити тут могло лише двісті учнів. Розширитися було непросто, адже будівля тулилася до собору, а всі інші приміщення, крім того, де жили вчителі, займали церковники; місця для будівництва теж не було. Однак містер Перкінс склав вигадливий план, що дозволяв удвічі збільшити кількість учнів. Директор хотів привабити сюди школярів із Лондона. Йому здавалося, що хлопчикам буде корисно поспілкуватися з однолітками з Кенту, і це загострить розум сільських дітлахів.

— Це суперечить нашим стародавнім традиціям, — запротестував Зануда, коли містер Перкінс пояснив йому свої плани. — Ми завжди намагалися уникнути цієї нечисті — лондонських шибайголів.

— Ох, ну й дурниці! — відгукнувся містер Перкінс.

Ніхто ніколи не казав класному керівнику, що він верзе дурниці, тож учитель взявся вигадувати уїдливу відповідь, де, напевно, можна було пригадати торгівлю нижньою білизною, але директор із властивою йому нетерплячістю хоробро напосівся на Зануду.

— Той будинок на території церкви… Якби ви одружилися, я переконав би капітул надбудувати кілька поверхів, і ми влаштували б там гуртожиток та кабінети, а ваша дружина допомагала б вам там керувати.

Підстаркуватий священик мало не вдавився. Чого раптом йому одружуватися? Йому вже п’ятдесят сім, ніхто не одружується в п’ятдесят сім. У своєму віці він не може починати приглядати за цілим будинком. Якщо вже обирати між одруженням і парафією десь у селі, краще погоджуватися на неї. Зараз йому хотілося лише тиші та спокою.

— Я навіть думати не хочу про одруження, — відрубав він.

Містер Перкінс подивився на вчителя своїми сяючими темними очима, і якщо в них навіть зблиснуло щось веселе, бідолашний Зануда цього не помітив.

— Шкода! А ви не могли б зробити мені послугу й одружитися? Це неабияк допомогло б мені владнати справи з настоятелем і капітулом, коли я запропоную їм перебудувати ваше житло.

Проте найгіршою новинкою, впровадженою містером Перкінсом, була його звичка проводити уроки в чужих класах. Він просив інших вчителів зробити йому послугу, і відмовити було неможливо. Як казав Дьоготь, чи пак містер Тарнер, така поведінка принижувала всіх навколо. Містер Перкінс нікого не попереджував, але після вранішніх молитов сказав одному з учителів:

— Я ось що подумав: ви ж не відмовитеся взяти сьогодні об одинадцятій шостий клас? Просто поміняймося класами, гаразд?

Ніхто не знав, чи було це звичайною справою в інших школах, але у Теркенбері так точно ніколи не робили. Наслідки були несподіваними. Містер Тарнер — перша жертва — вразив клас новиною, що сьогодні латину вестиме директор і, припускаючи, що їм, можливо, захочеться поставити кілька запитань, останні п’ятнадцять хвилин уроку історії присвятив синтаксичному аналізу уривка з Лівія, котрий задавав на сьогодні, аби діти не виглядали повними дурнями. Однак, повернувшись у свій клас і подивившись на листочок, де містер Перкінс залишив свої оцінки, Дьоготь здивувався: двоє його найкращих учнів, схоже, не впоралися із завданнями, а кілька хлопчиків із тих, хто ніколи раніше нічим не відзначався, отримали «відмінно». Коли він запитав у свого найкращого учня, Елдріджа, в чому річ, відповідь була несподіваною.

— Містер Перкінс не давав нам робити синтаксичний аналіз. Він запитав мене, що я знаю про генерала Ґордона[29].

Містер Тарнер зачудовано витріщився на хлопця. Учні, вочевидь, вважали, що з ними повелися несправедливо, і вчитель не міг не погодитися з їхнім мовчазним невдоволенням. Також він не міг збагнути, що спільного між генералом Ґордоном та Лівієм, і згодом ризикнув провести розслідування.

— Ви жахливо збили Елдріджа з пантелику, запитавши, що він знає про генерала Ґордона, — сказав він директорові, спробувавши захихотіти.

Містер Перкінс засміявся.

— Я побачив, що вони дійшли до аграрних законів Гая Ґракха[30], і поцікавився, чи відомо їм щось про аграрні проблеми в Ірландії. Утім, про Ірландію вони знали лише те, що Дублін стоїть на річці Ліффі. Тож я запитав, чи чули вони колись про генерала Ґордона.

І тут виявилося дещо жахливе: новий директор був маніакальним прихильником всебічних знань. Він сумнівався у користі визубреного для екзамену і вимагав від учнів загальної ерудиції.

Зануда щомісяця непокоївся ще більше. Він не міг позбутися думки, що містер Перкінс попросить його призначити дату весілля, і ненавидів директорове ставлення до античної літератури. Звичайно, він був гарним ученим і займався її дослідженням у найкращих класичних традиціях: писав трактат про дерева у творчості латинських авторів. Але говорив