Читати книгу - "Сфера"

А тоді постав отой діагноз розсіяного склерозу, і сміх майже пропав. Батькові весь час боліло. Мав такі напади, що не міг підвестися, на ноги не міг зіп’ястися, і ті пароксизми частішали, ставали дедалі загрозливіші. Мало не щотижня його забирала «швидка». Але нарешті завдяки титанічним зусиллям дружини потрапив до небайдужих лікарів, йому призначили дієві ліки, і стан стабілізувався, принаймні на якийсь час. А відтак оте фіаско зі страхуванням і зіходження у чистилище охорони здоров’я.

Але саме цього вечора він був бадьорий, і матері трохи відлягло від серця, а коли на крихітній кухні пансіону вона знайшла дещицю хересу, то поділилася з Мей. Майже відразу тато заснув одягнений, на покривалах, з увімкненим світлом, попри те що Мей із мамою говорили на повен голос. Побачивши, що він відключився, Мей постелила собі у ногах їхнього ліжка.

Вранці спали довго, а потім поїхали пообідати у їдальню. Тато добре їв, а мама вдавала безтурботність; батьки розповідали про останній дуже химерний прожект її дивакуватого дядька, який задумав розводити омарів на рисових полях. Мей добре знала, що мама страшенно хвилюється за тата, бо знову, вдруге поспіль, потягнула його на люди; вона щораз кидала на нього стривожений погляд. Тато був життєрадісний, але швидко спадав з сили.

— Ви тут розрахуйтеся, — сказав він. — А я піду в машину, полежу.

— Ми допоможемо, — сказала Мей, але мама на неї цитькнула. Тимчасом тато вже підвівся і пішов до дверей.

— Він швидко втомлюється. Але все добре, — сказала мама. — Тепер інший режим. Йому треба відпочивати. Він усе робить, ходить, їсть; спочатку жвавий, а потім відпочиває. Так весь час, і це, правду кажучи, заспокоює.

Оплатили рахунок і пішли на автостоянку. Через вікно автомобіля Мей побачила світлі пасма татового волосся. Більша частина його голови була нижче віконної рами, він відпочивав на задньому сидінні. Наблизившись до авто, побачили, що він уже прокинувся — дивиться вгору на гіллясте мереживо нічим не примітного дерева. Опустив вікно.

— Просто дивовижно вийшло, — сказав він.

Мей попрощалася і пішла, тішачись, що півдня буде вільна. Їхала на захід, день видався сонячний і тихий, за вікном краєвиди простих і чітких кольорів: блакитні, жовті, зелені. Під’їхавши ближче до узбережжя, звернула до затоки. Якщо поквапитися, можна кілька годин похлюпати воду веслом на байдарці.

До каяка її привчив Мерсер, раніше вона вважали веслування недоладним і безрадісним. Сидиш на ватерлінії і вимахуєш недолугим веслом, схожим на ложечку для морозива. Безперестану сіпаєшся, що збоку видається доволі втомливою справою, і ледве пересуваєшся. А потім якось спробувала з Мерсером на простішому, непрофесійному каяку — коли весляр сам сидить зверху і ноги тримає зовні. Пройшлися затокою, пересуваючись значно швидше, ніж очікувала, побачили тюленів і пеліканів. Тоді Мей зрозуміла, що це злочинно недооцінений вид спорту, а затока — гладь води, яку використовують жалюгідно мало.

Вони вирушали з невеличкого пляжу, де не вимагали ні навичок, ні спорядження, нічогісінько; платиш п’ятнадцять доларів за годину, кілька хвилини — і ти вже посеред затоки, прохолодної і чистої.

Сьогодні вона з’їхала з автостради, дісталася пляжу, і перед нею постав безтурботний пергамін плеса.

— Я тут, — долинув глос.

Мей обернулася і побачила літню жінку, кривоногу і кучеряву. То була Меріон, власниця «Першого плавання». Перша тут завжди була Меріон — ось уже п’ятнадцять років, відколи започаткувала справу, розбагатівши з продажу канцелярських дрібничок. Про це вона розказала Мей ще минулого разу. Жінка геть усім втелющувала цю історію, що, на її думку, була дуже потішна; розповідала, як вона заробила гроші, продаючи канцтовари, тоді відкрила прокат каяків і падлбордів. Чому вона вважала це кумедним, Мей так і не збагнула. Але Меріон була чуйна і люб’язна, навіть коли Мей просила каяк лише за кілька годин до закриття, як ось нині.

— Сьогодні вода аж шепоче, — сказала Меріон. — Але далеко не заходь.

Меріон допомогла їй перетягти каяк по піску і камінню до місця, де вже хлюпали маленькі хвилі. Застібнула на Мей рятувальний жилет.

— І не докучай отим у плавучих будиночках. Їхні вітальні на рівні твоїх очей, тож не зазирай, що там усередині. Дати тобі капці? А вітрівку? — запитала вона. — Може здійнятися вітер.

Мей відмовилася і залізла у каяк боса, у кардигані та джинсах, як була вбрана на обід. Швидко повеслувала за рибацькі човни, попри буруни та серфінгістів, й опинилася посеред відкритої затоки.

Навколо — нікогісінько. Вже місяцями її спантеличувала неймовірна малолюдність цієї водойми. Жодного водного мотоцикла, лише поодинокі рибалки. Жодного водного лижника, хіба що випадкові моторні човни. Правда, виднілися вітрильники, але не в тій кількості, як тут можна було очікувати. Почасти, либонь, через холодну воду. А може, просто в Північній Каліфорнії можна знайти собі більш ніж досить інших розваг просто неба? Дуже незрозуміло, але Мей не скаржилася. Більше води залишалося для неї.

Вона повеслувала глибше в затоку. Там і справді почалася легка хитавиця, холодна вода хлюпнула на ноги. І це було приємно, так приємно, що вона опустила руку, зачерпнула долонею води і намочила собі обличчя й шию. А розплющивши очі, побачила тюленя, буквально за двадцять футів попереду; він витріщився на неї, наче спокійний пес, що на його подвір’я вона щойно зайшла. Мав круглу голову, сиву і лискучу, як відшліфований мармур.

Поклала весло на коліна і дивилась, як тюлень зирить на неї. Очиці — чорні, бездумні ґудзики. Мей не рухалася, і тюлень не рухався. Вони завмерли у взаємному спогляданні, і ця мить, тривка та розкішна, вимагала продовження. Навіщо ворушитися?

У її бік дмухнув вітер, принісши з собою їдкий запах тюленя. Вже зауважила минулого разу, як гостро тхнуть ці тварини, чимсь середнім між тунцем і немитим псом. Краще не бути з навітряного боку. І тут, немовби чимсь сполоханий, тюлень пірнув під воду.

А Мей повеслувала далі від берега. Надумала дістатися червоного бакена, що бовванів на вигині мису в глибині затоки. На це піде з півгодини, дорогою туди вона мине десятки барж і вітрильників, що стоять на якорі. Багато з них у той чи інший спосіб переобладнані на житло, тож Мей розуміла, що в ілюмінатори зазирати не годиться, та не могла втриматися; на облавках — таємниці. Чого на цій баржі мотоцикл? Чому на тій яхті конфедератський стяг? Віддалік кружляв гідролітак.

Її підштовхнув вітер і швидко погнав човник повз червоний бакен у напрямку дальнього берега.