Читати книгу - "Генуезька вежа, Ткач Дмитро"

Стали. Розмовляють. Зараз повернуться, підуть назад, і тоді вже їх не дістанеш...

Враз кулемет ожив після довгої мовчанки й зататакав, вивергаючи полум'я і дим аж наче з якоюсь радістю. Упав один, другий... Інші кинулися врозтіч, у схованки. Але Андрійко ловив на мушку тих, що тікали, і, не шкодуючи патронів, строчив, аж поки порожній диск не зупинив кулемета.

Тоді хлопець відкинувся на спину і, щасливо усміхаючись, дивлячись радісними очима у високе небо, витер з обличчя гарячий піт.

Фашисти швидко переконались, що то знову ожила вежа, яка давненько вже не озивалася. Знизу застрочили автомати і кулемети, десь недалеко задзенькали об каміння кулі. Вони свистіли тонко й коротко, фурчали, відлітаючи рикошетом, цмокали смертельним поцілунком землю, але не могли знайти Андрійка в його надійному сховищі.

Тепер він уже й не хотів потрапити під якусь випадкову кулю. Він зрозумів, що ще може воювати. А якщо може, то не має права вичікувати чогось. Он там лежить його тато, і лежить Василь, і гомоном розгніваних хвиль обзивається до нього Грицько. Всі вони волають про помсту, їхня кров тепер бурунить у його тілі.

— Буде помста, буде!..— шепоче Андрійко.— Тепер я знаю, що робити. Знаю, знаю... Треба тільки щось поїсти, щоб сила була... Мені б ще трохи сили, хоч трішечки!..

Коли він звівся, вийшов із свого сховища й глянув на площу, ворожих трупів там уже не було. І ворожі кулемети затихли.

Ніхто не нападав не вежу.

Він спустився нижче. Тут теж знайшов той бур'ян, у якого солодке коріння. Вирвав з десяток стеблин. І зненацька йому спало на думку, що це коріння можна зварити. Авжеж, зварити. Все-таки гаряча страва, а не сира жувачка.

Добре, що є ще трохи води.

Андрійко подерся на гору, до вежі, згадавши, що там лишився казанок. Кожен крок давався йому тяжко, він ледве пересував ногами по землі. Він уже не ступав ними, а якось дивно човгав. І, крім того, вони майже не згиналися в колінах. Чому це?

Андрійко підняв одну холошу, потім другу і побачив, що ноги в нього набрякли, роздулися. Власне, й не набрякли, а налились якоюсь жовтавою рідиною, що просвічувала крізь тонюсіньку, як плівка мильної бульки, шкіру. Андрійко ткнув пальцем у литку, але не відчув болю. Ткнув наче в чужу. А коли нахилився, то відчув, що й обличчя в нього стало важке. Він придавив пальцями щоки, але теж ніякого болю не було.

"Що ж це воно таке?..— здивувався Андрійко.— Може, від коріння?.. Чи воно не отруйне?.. Але коли б воно було отруйне, то я б уже захворів, а то ж, бач, не хворію, ходжу, рухаюсь, і ніде нічого в мене не болить..."

Він не знав, що з голоду людина спершу худне, зсихається до кісток, а потім настає друга, передсмертна стадія, коли починав пухнути.

Повернувшись із вежі, Андрійко перелив усю воду з бідона в казанок, щоб знати, скільки її лишилося. Набралося майже три кухлики. Два він обережно вилив назад, у бідон, а третій лишив у казанку. До білого обчищав, обшкрябував ножем кожен корінець, щоб на ньому не лишилося землі, і кидав у воду. Розіклав вогонь. Вода швидко забулькотіла, розварюючи корінці, як картоплю. Вийшло щось схоже на кисіль.

Андрійко скуштував. Нудотно-солоденька гаряча рідина обпекла рот, потекла по горлу й гарячою кулькою зупинилася десь у животі... Йому стало млосно, голова запаморочилась, і перед очима сірими пасмами поплив туман. Організм його вже не хотів приймати їжі. Він був підготовлений тільки до того, щоб у тихому спокої заснути і більше ніколи не прокидатись.

Цього Андрійко теж не знав. Він думав лише про те, щоб виїсти все зварене й знову стріляти по фашистах. Адже не можна не стріляти, якщо в нього ще є татів заряджений кулемет, і ще є гранати... і ще є...

Голова його раптом упала на груди, права рука з ложкою зломилася в лікті, і він, в'янучи, ліг на землю... Його очі побачили високе синє небо, таке яскраво-синє, що дивитися було боляче, і він заплющився. Але одразу ж до його вух долинув гомін морського прибою. То був не плюскіт лагідних хвиль, не удари важкої води об каміння, а саме — гомін, з якого вирізнився згодом один голос...

"Чий же це голос?..— ніяк не міг згадати Андрійко.— І де він узявся? Адже навкруги нікого немає..."

"Чому ж немає? Я тут,— цілком виразно почув Андрійко.— Я ось біля тебе, твоя мама. Хіба ти не бачиш?"

"Ні, бачу,— сказав Андрійко.— Де ж ти була, що так. довго не приходила?.. А ми з татком ждали-ждали... І Василь ждав, і Грицько."

"А де ж вони всі? Чому ти сам?"

"Василь і Грицько сплять... А тато гасить вогонь на хрестах".

"На яких хрестах?" — спитала мама.

"А на отих, де горять Мікос, Костас і Марія... Глянь, яке пожарище. Аж сюди пече... Ти прикрий, прикрий своє волосся, мамо, воно в тебе гарне. Ти пригадуєш: я завжди любив, коли ти тулилася ним до моєї щоки?.. А зараз ти накрий його чим-небудь, бо і на тобі вогонь спалахне, як на Марії... Ти бачиш, як горить?.. І вітер гойдає вогонь... гойдає... гойдає..."

"Бачу, синку, бачу",— сказала мама.

Потім мамин голос потроху затих, ніби злився з гомоном моря.

І все десь поділося...

Не стало й мами.

Була лише темрява, гаряча й важка.

Ця темрява давила Андрійкові на груди, на мозок, і в ній теж чулися голоси, тільки хлопчик ніяк не міг розібрати, чиї вони. А тому й кликав у відчаї:

— Мамо, мамо!.. Де ж ти поділася?.. Я ж тобі ще не все розказав... Мені тато велів усе розказати, а ти так довго не приходила... Куди ж ти поділася, мамо?..

І знову темрява, важка й гнітюча.

Вона накотилася на Андрійка, як величезна хвиля, і накрила його з головою.

Але то ще не була смерть.

* * *

...Він розтулив очі, бо якісь мурашки лоскотали йому повіки.

Приторкнувся рукою до очей, щоб змахнути тих непроханих гостей, але переконався, що то не мурашки лазили, а сльозинки котилися одна за одною. Він плакав у маренні, у забутті.

Коли звівся і сів, побачив, що перед ним стоїть казанок з недоїденим варивом. Вогонь під ним давно вже погас, і попіл захолонув. І нікого навколо немає.

Була  мама  чи не було  її?..  Розмовляв  він  з  нею  чи  ні?..

Але ж він так ясно, так виразно чув мамин голос!

Так само він не знав, скільки минуло часу відтоді, як зварив коріння. Може, година, а може, й ціла доба. Бо сонце, здається, стоїть у небі там, де й стояло, і ніде нічого не змінилося. Тільки ось устиг погаснути вогонь і захолонув казанок зі стравою.

Андрійко знайшов ложку, яка випала з руки, і став поволі їсти. Він ковтав вариво з огидою, пересилюючи нудоту, що підкочувалася до горла. Але знав, що йому треба їсти. Треба будь-що! У нього ще був заряджений татів кулемет!

^ Поївши, відповз у тінь і знову ліг. Ждав вечора, одночасно відпочивав, набирався сили. Чому саме вечора? Він і сам не відповів би. Але йому здавалося, що цього вечора гітлерівці знову атакуватимуть гору.

Він дуже боявся заснути, і тому час від часу спинався на руки і так сидів, похитуючись з боку на бік. Неймовірно хотілося пити. Облизував сухим неповоротким язиком порепані губи і відчував, що рот у нього горить, як рана.

Тоді він, уже не задумуючись ні над чим, доповз до бідона і випив усю воду. Всю до краплини! На якусь хвилинку йому стало легше. Але він знову відчув, що голова наморочиться, а зір туманіє.

"Хоч би швидше вечір, хоч би швидше..." — думав він.

Та сонце пливло повільно й палило нещадно.

Андрійко звівся на ноги і, похитуючись, побрів до татового окопу. Засунув за пояс гранати, вчепився руками у татового кулемета і поповз... Раніше цей ручний кулемет він легко міг взяти на плечі й понести. Тепер же тяг його, наче важку гармату. Ставав на коліна, підсовував до себе, потім штовхав трохи вперед, ще підсовував, ще штовхав, але тільки вперед і вниз, туди, ближче до ворогів. Іноді він відпочивав, причаївшись за каменем чи густим кущем чагарника, і разом вишукував очима найкоротший і найбезпечніший шлях, щоб спуститися ще нижче.

Йому стало добре видно все селище, Набережну, бухту, рибальські баркаси і комендатуру. Тут він зручно вмостився і став вичікувати.

Якийсь час ніщо особливе не привертало його уваги. Але ось із будки вийшов німецький солдат і зупинився на причалі, біля якого погойдувались баркаси.

Андрійко прицілився і дав коротку чергу. Вартовий упав. Звідкись з'явилися ще гітлерівці. Тепер вони були в Андрійка мов на долоні, і він знову натиснув на гашетку. Він уже й не думав маскуватися. Навпаки, йому хотілось, щоб його помітили й атакували. Тоді він коситиме їх, як бур'ян.

Проте гітлерівці лише здійняли безладну стрілянину по схилу гори, посилаючи кулі кудись значно вище того місця, де лежав хлопець. А тим часом Андрійко вишукував нову й нову ціль. Він стріляв короткими чергами, без промаху.

Нарешті фашисти виявили його схованку. Почався нерівний поєдинок. Вони стріляли по ньому, він — по них. Але знову ж ворожі кулі лягали поряд, і Андрійко лишався неушкоджений.

"Тільки не давайся в руки живий",— згадав він татів наказ.

Ні, живий він не дасться. У нього ще є гранати. Одна з них — для себе...

Не бачив Андрійко, що з другого кінця селища на гору дереться група гітлерівців. Вони не стріляли, вони повзли поміж камінням мовчки, маскуючись і обходячи Андрійка ззаду.

Йому б оглянутися, та він і не подумав про те, що його можуть обійти. Ждав атаки в лоб...

...Його придушили до землі саме в ту мить, коли він знову натиснув гарячим пальцем на гашетку. Скрутили за спиною руки й звели на ноги. Але стояти хлопець уже не міг. Тоді його поволокли вниз, до комендатури. Одні волокли, а інші бігли поряд, радісно щось вигукуючи. Ще б пак! Нарешті їм до рук попався живий оборонець вежі!..

Андрійка тягли вздовж Набережної, понад бухтою, повз хати, повз приміщення школи, де він колись учився і де вчителював його тато. Однак усе це було для нього вже як у тумані. Ноги його билися об каміння, але він не відчував болю.

Уже в комендатурі, ніби крізь сон, чув, як хтось щось кричав, його шарпали, кілька разів ударили в обличчя, але все те майже не доходило до свідомості, і ніякого болю він не відчував. Єдине, що зрозумів, то були слова погрози:

— Ти все скажеш... Закатуємо!..

І тоді Андрійко спробував ворухнути язиком:

— Ні-ні...