Читати книгу - "Ковток повітря"

і займався, що ловив рибу. У пам’яті залишилася кожна деталь. Я чітко пам’ятаю, якого дня улов був добрий, а якого поганий. Варто заплющити очі, як одразу бачу очерет і затони. Здається, про технічні аспекти риболовлі я міг би написати книгу. В дитинстві у нас не було добротної рибальської снасті (вона надто дорого коштувала), а ті три пенси на тиждень, які тоді виділяли батьки на кишенькові витрати, відразу ж витрачалися на солодощі. Малеча прив’язувала до волосіні шпильку, кінчик якої був трохи тупим, та з неї можна було зробити гачок, зігнувши її щипцями, попередньо нагрівши над свічкою. Хлопці з ферми могли сплести волосінь з кінського волосся, що не поступалася міцністю звичайній, — зрештою, було цілком реально впіймати дрібну рибину. Трохи пізніше у нас з’явилися вудочки за два шилінги та навіть котушки. Господи, скільки ж годин я провів, витріщаючись у вітрину Воллеса! Навіть мисливські рушниці та спортивні пістолети не викликали в мене такого захоплення. А каталог знарядь для риболовлі з Гемеджіса[12], який я підібрав десь на смітнику і вивчив мало не напам’ять, наче Біблію! Навіть зараз я з легкістю можу перерахувати всі моделі волосіні, «лімерикських» гачків, приладь, щоб глушити рибу, ноттингемських котушок та бозна ще чого.

Приманки ми теж використовували різні. У нашій крамниці було вдосталь борошняних хробаків, але як наживка вони не годилися. М’ясні мухи — от що було на вагу золота. Спершу ми йшли до м’ясника, старого Гревітта. Хлопці ставали у коло і тягнули жереб, щоб визначити, кому піти просити приманку (Гревітт не вирізнявся люб’язністю). Огрядний червонопикий м’ясник гримав басом, а особливо завзято на хлопців, та так, що варто йому було розтулити пащеку, як перед його синім фартухом починали дзеленчати ножі. Зазвичай ми приходили до нього з порожньою консервною бляшанкою, чекали, доки розійдуться покупці, і ніяковіючи починали:

— Містере Гревітте, чи не знайдеться у вас кілька м’ясних мух для приманки?

У відповідь він суворо гарикав:

— Що? М’ясні мухи? У моїй лавці? Та їх тут ніколи не було! Щоб у мене колись з’явилися м’ясні мухи!

Та насправді вони там були. Просто не знайти такого місця, де б вони не літали. Гревітт відганяв їх шкіряною смужкою, прив’язаною до палиці, — нею він міг дотягнутися практично будь-куди, одним різким ударом прибиваючи комаху. Іноді доводилося повертатися ні з чим. Та, як правило, варто було розвернутися до дверей, як він вигукував:

— Агов! Піди-но подивися на задньому дворі. Може, якусь і знайдеш.

Вони роїлися всюди. Двір Гревітта був схожий на поле битви. Тоді у м’ясників не було холодильників. Мухи, до речі, довше жили у тирсі.

Личинки бджіл теж годилися, але для того, щоб нахромити їх на гачок, треба було спершу підсмажити. Як тільки хтось знаходив нове бджолине гніздо, пізно ввечері ми туди вирушали, заливали його скипидаром, а дупло щільно замазували багнюкою. На ранок всі бджоли були мертві, тож лишалося тільки як слід потрусити гніздо і зібрати личинок. Траплялися випадки, коли ми десь давали маху (не туди заливали скипидар абощо), і тоді відколупаєш багнюку, а з дупла виривається і летить на тебе рій розлючених бджіл. Не можу сказати, щоб ми зазнавали надто серйозних травм, та тікали так швидко, що можна було секундоміром заміряти час. Найкраща ж приманка, особливо для головня, — це коники. Їх просто чіпляєш на гачок, без грузила, і розмахуєш вудочкою над поверхнею води. Та зловити більше двох-трьох коників за один раз вдавалося нечасто. Непросто назбирати і зелених мух (їх найбільше полюбляє ялець), особливо погожої днини. Чіпляти на гачок їх треба тільки живими, щоб тріпалися. Взагалі-то ялець і на бджолу ловиться, але спробуй насадити на гачок живу бджолу.

Боже, яких тільки приманок у нас не було! У хід йшло все: хлібне тісто, яке попередньо розмочували у воді (його використовували з домішками: сиром, медом, зернами анісу), варена пшениця (досить непогано для плітки), для пічкура — червоні хробаки (їх завжди можна було викопати з перегною), добували й інших черв’яків, зокрема смугастих (своїм запахом вони нагадують щипавок, і на них добре йде окунь). Загалом кажучи, окунь клює і на звичайних земляних черв’яків, от тільки тримати їх краще в моху, бо в землі вони помруть. Плітка також клює на коричневих мух, що рояться над коров’ячою гноївкою. Головня, кажуть, можна приманити і на вишню. Якось я на власні очі бачив, як плітка клює на родзинку зі здобної булочки.

3 16 червня (коли відкривався рибальський сезон) і до середини зими я постійно тягав за собою бляшанку з хробаками і мухами. Ми не раз сперечалися через це з матір’ю, та зрештою їй довелось поступитися — заборону на риболовлю зняли, а на Різдво 1903-го батько навіть подарував мені справжню вудочку за два шилінги. Джо ледь виповнилося п’ятнадцять, коли він почав цікавитися дівчатами, тож до риболовлі він охолов, називав її «дитячими забавками». Але було з півдюжини хлопців, які обожнювали це заняття так само, як і я. Оце дні були!

Нудишся у задушливій класній кімнаті, на вулиці спека, розпластавшись на парті, слухаєш монотонне бурмотіння Бловерса — то про предикати, то про суб’юнктиви, а в голові тільки й думки, що про затон за Барфордською греблею, зелень води під гілками верби і яльця, який повільно пропливає повз. А тоді, відразу після чаю, шалений ривок на велосипедах до Чемфордського пагорба, а звідти вниз до річки, аби встигнути порибалити бодай годину, доки не сіло сонце. Тихий літній вечір, ледь чутні сплески, що долинають від загати, кола на воді, комахи, що мало не жеруть тебе живцем, і табунець яльця, що в’ється біля гачка, та ніяк не клюне. З яким захопленням я вдивлявся у чорні спинки тих рибин, сподіваючись і благаючи Бога (так, я буквально молився), щоб одна із них проковтнула приманку, доки все довкола не огорнули сутінки. А тоді завжди починалося те саме: «Ще п’ять хвилин», а потім знову: «Тільки п’ять хвилин», і зрештою ти мав котити свого велосипеда додому, бо за їзду без ліхтаря могли добряче всипати. А яке щастя було на канікулах піти на весь день на річку, взявши із собою варених яєць, хліба з маслом, пляшку лимонаду і плавати, рибалити, доки нарешті не пощастить щось упіймати. Поверталися додому ми вже поночі, руки брудні, і такі голодні, що по дорозі доїдали хліб для приманки, що вже був з душком. Мати категорично відмовлялася готувати рибу, яку