Читати книгу - "Засвідчення"

Вони разом зайшли досередини. Керманич нагодував кота консервами, попестив Ель Чорізо кілька хвилин, потім послухав повідомлення на автовідповідачі — на стаціонарному телефоні якраз «для цивільних осіб». Там було тільки одне повідомлення від Мері Філіпс, його подружки, з якою вони розбіглися півроку тому, яка бажала допевнитися, чи добре минувся йому переїзд. Вона погрожувала навідатися з візитом, хоча Керманич не сказав їй точної адреси і щойно призвичаївся спати самотньо. «Без образ», і він тепер навіть не міг пригадати, чи це він порвав із нею, а чи вона з ним. Рідко бували образи — що здавалося йому незрозумілим і неправильним. Хіба їм не слід бути?

Коханок було майже стільки ж, скільки призначень на нові посади; подружки, як правило, не витримували: чи то його переїздів, чи його пильності, чи його наднормової праці, а чи то просто він так і не знайшов собі дівчини до пари. Він не був упевнений і підсилював та й підсилював те повторюване коло перші ж місяці, відчуваючи, що все скінчиться. «Дивний ти гравець», — однієї ночі сказала йому Мері, коли Керманич уже заарканив її, але насправді він не був гравцем. Бо й сам не знав, ким він є.

Замість відповісти на телефонний дзвінок, він прослизнув до вітальні та й всівся на канапі. Чоррі швидко пригорнувся до нього, і Керманич неуважливо пестив котові голову. Волове очко або якесь подібне до нього пташа метушилося за вікном. Потім долинули і крик пересмішника, і привітне верещання кажанів, — а ці рідкісні лилики вже перестали сприйматись як належне.

Усе це так нагадувало знане йому з підліткових літ, що він вирішив дозволити собі вважати це почуття комфортним, як і цей будинок, тим самим переконуючи себе, що ця робота буде до кінця днів його. Але «завжди май стратегію виходу», як повторювала йому мати, просто до нудоти рекламувала, від першого ж дня інструктажу, тож у Керманича був стандартний пакет під подвійним фальшивим дном валізи. Він привіз не просто стандартну зброю — один із пістолетів лежав поряд з паспортами та грішми.

Керманич щойно розпакував речі: думка про те, щоб залишити їх у камері зберігання, муляла йому. На цегляну коминкову дошку, зроблену більше для краси, він поставив шахівницю з маленькими яскраво розмальованими дерев’яними статуетками — останнім батьковим оплотом. Батько продавав їх до місцевих сувенірних і ремісницьких крамничок та працював у громадському центрі, відколи пригальмувалася його кар’єра. Подеколи в ті останні десять років життя Керманичевого батька який-небудь колекціонер витворів мистецтва бувало купував котрусь із величезних мистецьких інсталяцій, що валялись, іржавіючи, під тентами на задвірках, але це більше було схоже на полювання за привидами, на мандрівника в часі, аніж на відродження інтересу. Шахівниця, застигла в часі, відбивала хід їхньої останньої партії.

Він сповз із канапи, пішов до вітальні, перебрався у шорти, теніску й спортивне взуття. Чоррі дивився на нього так, ніби хотів піти разом з ним.

— Знаю, знаю. Я щойно прийшов додому. Але я повернуся.

Він виткнувся з парадного, вирішивши залишити Чоррі в будинку, увімкнув навушники, поставив класичну музику, яку любив, і майнув імлистою вулицею попід її ліхтарями. Досі наповз уже суцільний морок, і виднілася просто синя мряка, яка майоріла над річкою внизу та освітлювала будинки й підприємства, а над освітленим містом у недоступній височині заблисли перші зірниці. Спека спала, але невблаганне сюрчання коників та інших комах повертало її примару.

Ліву ногу щось одразу зсудомило, але він знав: це відпустить. Розігнався поволі, розважливо долаючи околиці, де були в основному невеличкі хатинки, з рядами високих заростей замість парканів, та вулицями, паралельними гребеневі пагорка, які подекуди перетиналися з іншими вулицями, що вели вниз. Він був не проти їхньої вітрогонної натури — йому хотілося відміряти добрячих три-п’ять миль. Густі пахощі жимолості хвилями долинали до нього, коли він минав деякі будинки. На вулиці було обмаль людей: хто сидів на гойдалці, хто собаку вигулював, та ще, хіба, пара скейтбордистів каталася. Здебільшого вони кивали йому головою, коли він їх минав.

Коли Керманич прискорив біг і ввійшов у ритм, майнувши до річки, то виявився саме в тій місцині, де міг обдумати прожитий день. Йому досі не давали спокою ці свіжі зустрічі, а особливо — опитування біологині. Знову й знову прокручував у голові, як зворотну зйомку, всю інформацію, яка мала відбитися в пам’яті, яка затопила його, та й ще ого як затопить. А завтра її прибуде ще більше, а післязавтра — безперечно, ще більше, і, безсумнівно, йому надходитиме нова інформація, доки він таки спроможеться вималювати бодай якісь висновки.

Він міг би спробувати не втручатися в цей рівень. Міг би спробувати існувати лише на якомусь абстрактному рівні управління-адміністрування, але не вірив, що це були б саме ті дії, яких від нього хоче Голос — чи що заступниця директора дозволить йому це зробити. Як він може бути директором Південного Округу, коли печінками не відчуває, з чим доводиться там стикатися персоналу? Він уже й запланував зробити щонайменше три опитування біологині на тиждень, а також виправу на межу Нуль-зони. Свою матір він знав: вона сподіватиметься від нього пріоритетів згідно з ситуацією на місці.

Межа, така чітка, витала перед ним, не полишала його й наразі, під час пробіжки. Абсурдність її співіснування з оцим самим світом, де він біжить, із музикою, яку він слухає. Крещендо струнних і духових інструментів.

Межа невидима.

Не дозволяє половинчастих заходів: варто її торкнутися, як вона вже й затягла в себе (чи вздовж себе?) У неї дискретні межі, в тому числі — близько милі до моря. Військові поставили там надводні берегові тераси і безперервно патрулюють територію.

Він подумки поцікавився, перестрибуючи через низьку стіну, оплетену пагонами пуерарії, та беручи курс поміж вулицями, через поруйнований кам’яний міст. На хвилину замислився про ці патрулі: чи бачили вони щось там, у хвилях? А чи їхнє життя — то просто животіння, катівня якась, повсякчас, щодня нудне споглядання однакових сіро-блакитних деталей.

Межа простягалася приблизно на сімдесят миль біля маяка та ще на сорок миль на схід і на сорок — на захід узбережжям. Трохи не сягає стратосфери, а під землею — трохи вище над астеносферою.

У ній є двері чи то прохід до Нуль-зони.

Можливо, ці двері були витвором не того, що колись породило Нуль-зону?

Він обігнув ріг бакалійної крамниці, аптеки, бару поряд.