Читати книгу - "Дим"

314
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дим" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 84
Перейти на сторінку:
так майже до обіду.

Тоді Оксана зібрала їм поснідати, а Антон, поки те та се, вийшов на поріг подиміти з Вадимом.

– Вітряно, – озвався той. – Із самого світанку таке. Але тепло. Мо’ вже бабине літо почалось? – всміхнувся.

– Раннє сей рік, раз так, – знизав плечима Антон.

– Та сей рік і осінь якась придурошна… – махнув швагро рукою. – Із самих жнив, із серпня таке бозна й що… Ти надумав що чи ні?

– Об чім ти?

– Об тім, об чім… З кінцями їдете?

– Цей раз ще ні…

– Що ти мені цей раз та той раз? Партизана мені корчиш тут… Надумався їхати?

– Вадя, не ятри душу, – просто сказав Антон і присів навпочіпки.

– Та що ви як турки меченські обоє… – викинув свою цигарку Вадим. – Одної не допитаєшся ні біса, другий тут сидить, нюні розпустив… Дивись, хлопче, це твоя рідня – тобі й вирішувати, звичайно… За себе я тобі казав двісті раз – аби мені таке, то я б уже там був. От сієї хвилі, щоб ти знав. Це як за мене… А так…

Він знов закурив.

– А так… Погано, звичайно, що далеко – бачитимемось мало, і таке… Та вам же не ради нас жити, врешті-решт. Всіх родичів гарбузових глядіти, чи що? Ви ще молоді, вам тільки жити.

– А Ксанка що каже? – раптом поцікавився Антон.

– Каже, що ти мемелик безтолковий – от що вона каже. Така можливість є, а ви сидите тут гибієте.

– Каца-ацапщина, Вадя… – сумно протягнув Антон і обхопив долонею чоло.

– Риба шукає, де глибше, – повчально зауважив той, – а людина – де лучче. Ти вже в колгоспі своєму дорогоцінному наробив?

– Ось іди не капай.

– Іще й не таке скажу… Осьо мене благовірна пиляє вже котрий рік – аби я не сидів та не лигав на КЕМЗі одно, а шурував куди на заробітки. Хлопці, які молодші, то їздять… У Росію в основному, а хто так і далі – в Польщу онде, в Португалію… На будівництво в основному, там то те, то се будують, не те, що тута. А мене ж ти знаєш – я ж і маляр, і штукатур, і плиточник, і що захочеш. Як пляшка є, хе-хе… А там хлопчаки шмаркаті – після школи! І їздять – хоч би тобі що. Це в нас іще не позвикали… А я онно гуцулів знаю – з Колочави, там хлопці робили в одного крутелика ремонт, ну і я принеси-подай… Так у них отак їздять із самого малку. І нічого. Баби вдома по полонинах сидять, а мужики їздять, і то хіба ж так! Палаци там такі поодстроювали, що куди…

– У них там земля погана, що ти хочеш? Я колись, ще при Союзі, один раз зерно туди возив аж під Воловець…

– Зате в тебе тутечки земля гарна, і кому вона на чорта здалася? А там хлопці їздять… І заробляють нічого так. Мене та змія одно пиляє, одно пиляє, вже дійшло до того, що або їдь, або розходимось. І дітей ділимо – мені старше, а їй менше, хе-хе. Прийдеться їхати, либонь, а що? Двоє дітей придбали, а хата розвалюється, і одітися ні в що, і сидимо в тісноті… Черга на квартиру літ десять вже… якраз на мені як стала, так і з кінцями. А що робити?

– Вадя, ти мені за чим це все розказуєш?

– За тим, дурень, що я туди кріпаком поїду, а ти як додому.

– Додому… – перекривив його Антон, гірко скривившись.

– Додому! – не вгамовувався той. – І на все готове. Хоч ви поживете… Я щось не втямлю – чи ти думаєш, я тебе випихаю? Та жалко ж вас, молодих та дурних, е!.. – він важко махнув рукою.

Посиділи ще з хвилю мовчки, і на веранду вийшла Оксана – позвала чоловіків їсти. За столом балакали мало та більше про всілякі дрібниці, те та се, потроху жартували. Потому Антон з Іриною закрились у кухні помитись – Оксана нагріла їм на грубі чималу каструляку води. Тоді збирали сумки – одяг та трохи домашніх гостинців Ларі.

– Треба буде в Конотопі наших цукерок їм купити, – сказала Ірина. – А то в них там такі вже негодні…

Од російських цукерок у Іри навіть була один раз алергія, чи щось на кшталт… Як виявилось – у тамтешні цукерки часто додають антибіотики, аби вони не псувалися довгий час. Так їм потім розказували, у всякому разі.

Врешті вони повністю зібрались, а часу все одно оставалось вдосталь. Тож вони стали вбиратись у нову одежу. Антон у джинси, темну сорочку та кросівки, а Іра в свою улюблену світлу джинсову спідницю, теплу кофту та туфлі на невисокому підборі. Потому Антон ще раз перевірив документи, а Ірина нафарбувалась. На вулиці було чутно, як Вадим грюкає відрами, а Оксана впускає корову до хліва.

Глянули на годинник – оставалось іще більше години до автобуса. Тож вони отак в новій одежі, узуті і причесані, просто собі вляглись на диван – Антон приобійняв Ірину, а вона притулилась до нього головою. Ламке передвечірнє світло лилося в кімнату над ними і вихоплювало пилинки з-під стелі.

Через хвилин десять у хату зайшла Оксана і всміхнулась, глянувши на них:

– Чого лащитесь? Вставайте, посидимо на доріжку. Вставайте, вставайте – посидимо, а не полежимо, давайте.

Довелось підкоритись, і вони всілися на дивані, а Оксана на кріслі. Увійшов Вадим і всівся на дивані коло них. Тоді одразу ж мовив:

– Ну, з богом.

І, взявши в обидві руки по сумці, рушив на вулицю.

Всі рушили за ним.

* * *

Автобус прибув у той вечір майже вчасно – ну, запізнився на десять хвилин. Остання ходка. Вадим зняв з велосипеда їхні сумки і навіть заніс до салону, тоді вийшов. Антон з Ірою пообнімались із родичами, вислухали їхні напуття та й полізли в автобус, там всілися близько до входу – Антон коло вікна, а Ірина скраю, бо її, бувало, трошки вкачувало в транспорті.

Автобус ішов майже пустий. Вадим з Оксаною помахали їм із зупинки, ті у відповідь. Рушили. Старенький ЛАЗ закректав і покотився по Роменській трасі. На вечір ще трохи розхмарило, і видно було, як сонце хилиться до полів за селом, червонить своїм ламким промінням усе довкруги. А от вітер не стих, ба навіть підсилився.

Автобус котився собі селом, і Антон байдуже поглядав у замизкане вікно. Осьо тобі фермівська вісова коло прогону, він сам тут важив інколи жом, як віз його

1 ... 18 19 20 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дим"