Читати книгу - "Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко"

Ми пропустили половину концерту. Тож чемно зачекали, коли буде невелика перерва, щоб пройти в зал і сісти на свої місця. Зовсім непомітно це зробити не вийшло, бо місця у нас топові, хто б сумнівався, тож деякі глядачі, що сиділи ближче, таки пооглядалися трохи в нашу сторону. Кирило злий, заведений, знервований і трохи розгублений. Я не кажу йому цього в голос, бо попри бажання його діставати, бачу, що йому складно тримати себе в руках. І будь-який мій коментар, він точно сприйме агресивно, тому змовчую. Я не знаю усієї історії з його колишньою, але не можу зрозуміти, чому Кирило так вперто хотів прийти на її концерт, якщо йому ця зустріч явно не приносить ні грама задоволення? А ще кажуть, що жіночу логіку складно зрозуміти. 

— Я вже думав, що ти не прийдеш, бо ти ж в нас не запізнюєшся, — в напівтон говорить хлопець, що сидить з іншої сторони від Кирила. Виглядає він мило, хоч і трохи знуджено. Певне, як і я, не фанат подібних концертів.  

—Так вийшло, — сухо відповідає Кирило не глянувши в його сторону. Вся увага хлопця зосереджена на сцені. Ніби нікого не має навкруги — лише музика, він і вона. На його обличчі стільки різних емоці: захват, біль, туга ... Радості там точно не має. 

Дівчина за піаніно виглядає ефектно. Тендітна брюнетка з довгим хвилястим волоссям, вираженими карими очима та яскраво червоними губами. Довга срібна сукня-комбінація на бретелях робить її образ спокусливим та трішки провокативним. Але не вульгарним чи доступним. Певне, тепер, я можу зрозуміти чому на неї запав Кирило. Та й загалом вони дуже добре дивилися б разом як пара. 

В якийсь момент дівчина ніби відчуває, що за нею пильно спостерігають і поглядом знаходить нас. Я не можу стверджувати точно, але мені здалося, що на її обличчі промайнула хвилька радості, коли вона побачила Кирила. 

— Я Борис, — легенько торкається хлопець мого плеча зі сторони спинки крісла. Кирило між нами сидить незворушно, ніби кам'яна брила, — Чекав, коли нас познайомлять, але як бачиш, все треба робити самому. 

— Я Лео, несправжня дівчина Кирила, — шепочу у відповідь Борису, — Але ти й сам знаєш. 

— Знаю, — легко усміхається Борис. — Ти мені подобаєшся Лео, впевнений, що ми подружимося.

— Тихо, ви обоє! — обурюється Кирило, — дайте нормально послухати музику.

Ми замовкаємо і до кінця концерту сидимо з серйозними виразами обличчя на своїх місцях, вдаючи, що нам дуже подобається класична музика. Дальше все відбувається ніби у прискореній зйомці. Оплески, захват і ще багато різного шуму з усіх куточків залу. Кирило, як і багато інших людей преться зі своїм букетом на сцену, а я з Борисом йду надвір і нарешті видихаю на повні груди. Думаю, що Кирило  прорахувався, коли казав, що в нас стосунки на годину, бо я вже потратила на нього більше трьох годин, а ми ще навіть до благодійного вечора не добралися. Я йому обов'язково це нагадаю. 

Люди виходять групками, а Кирила все немає і немає. Борис залип у свій телефон і мовчки усміхається до нього. Певне з дівчиною переписується. А мені терміново треба якось відволіктися, щоб не психонути і не піти звідси прямо зараз, тож відриваю Бориса від його переписок. А що робити, більше нікого не має зі знайомих.

— А ти чому прийшов без квітів! — цікавлюсь у Бориса. 

Хлопець усміхається на моє запитання, швиденько щось строчить на телефоні і переключає увагу на мене.

— Думаю Вікторії є кому дарувати квіти і без мене. І, якщо відверто, я не фанат такої музики.  Прийшов сьогодні через Кирила, щоб той ненаробив дурниць. Та ти й сама знаєш, що й до чого. 

— Насправді, я не знаю нічого, — кажу правду Борису. — У нас із Кирилом не дуже виходить спілкуватися нормально, тож він зі мною не ділився подробицями.

— Це в його стилі. Він взагалі не багатослівний. 

—  Я б так не сказала, — заперечую я. — Якщо Кирилу треба поображати мене, то в нього завжди знайдуться слова.

— Цікаві у вас стосунки, — усміхається Борис. 

Я не встигаю його розпитати детальніше про колишню Кирила, бо причина моєї зацікавленості сама підходить до нас, впевнено тримаючи попід руку хлопця. Доречі, мого фіктивного … Це страшенно бісить. Але я стримуюся, щоб не виставити себе ревнивою дурепою. 

— Борисе, рада тебе бачити і дякую, що прийшов на концерт, — звертається Вікторія до хлопця, повністю ігноруючи мою присутність біля нього. Кирило стоїть поруч з дівчиною і поводить себе так, ніби він прийшов з нею, а я зайвий елемент, котрий випадково тут опинився. Неприємне відчуття. 

— Будь ласка, — стримано і без щенячого обожнювання в очах відповідає Борис і переводить докірливий погляд на Кирила. Той неохоче відпускає свою піаністку і згадує про моє існування. Підходить трохи ближче до мене і легко приобіймає. Але виглядає це все так нещиро, що й дурень би зрозумів  —  між нами нічого не має. 

— Вікторіє, це Лео, моя дівчина, — сухо і без емоцій знайомить нас Кирило.

—  Лео? Я правильно почула, — перепитує Вікторія, хоча я прекрасно знаю, що все вона почула, стоячи на відстані витягнутої руки. 

—  Лео — це скорочено від Елеонора. Але Кирилу так більше подобається, — відповідаю дівчині і міцніше притискаюся до Кирила. Я знаю, що в цей момент він мене не відштовхне, бо ми не самі. Хоча, потім, я точно ще раз послухаю від нього лекцію про особисті кордони. Та я згодна навіть на це, аби хоч трохи збити пиху з цієї піаністки. 

Мій план спрацьовує, бо з обличчя Вікторії після моїх слів зникає усмішка. Вона звертає увагу як я тулюся до Кирила і як той, незграбно, але все ж таки, відповідає на мій прояв «почуттів» ніжним погладжуванням моєї напівголої спини. Від його дотиків — мурахи по тілу. Але я намагаюся не думати про відчуття. То все від нервів та напруження. Хто ж міг подумати, що моя субота буде такою насиченою.