Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

— А чому мені не сказати правду?

— Щоб мозок не проїла.

Можливо, я справді дурна та сліпа, як каже подруга. Може, дійсно дивлюся на світ крізь рожеві окуляри, тому й не помічаю очевидних речей. Але мені здається правильним вірити словам чоловіка, чиє прізвище вже п'ятий рік вписано в мій паспорт.

Можливо, якби я мала менш завантажений графік, я б більше рефлексувала через те, де та з ким перебуває чоловік вечорами. Якби я мала вільний час, напевно я б зациклилася на словах подруги та пішла шукати «правду». Але насправді виходить так, що як тільки-но видається вільна та можна прийняти горизонтальне положення, я миттю провалююсь у сон.

— Дівчино, прокидайтеся. — Усміхнений бортпровідник трясе моє плече. — Необхідно підняти сидіння у вертикальне положення та пристебнути паси безпеки. Літак сідає.

— Звичайно, звичайно, — швидко з'єдную дві половини металевого замку, підіймаю опущену спинку сидіння.

Відкриваю ілюмінатор та вдивлюся у вогні нічного міста, до якого ми наближаємося.

Вже й не порахувати кількість перельотів було у моєму житті. Літак — найшвидший спосіб потрапити в потрібну точку світу. Але й досі посадка залишається для мене самою бентежною частиною польоту.

Момент зіткнення шасі з посадковою смугою розбурхує кров. У руках двох пілотів доля сотень пасажирів. Один неправильний розрахунок, неправильний рух та величезний залізний птах, торкаючись землі, може розсипатися на частини або спалахнути.

Намагаюся контролювати дихання та не розганяти панічну атаку. Вогні все ближчі. Заплющую очі та чекаю того самого моменту. Салон поступово занурюється в безмовну тишу. Чутно лише гуркіт реактивних двигунів.

Час ніби сповільнюється. Напруга зростає.

Відчутний поштовх. Тіло смикається вперед, ремінь натягується на якусь секунду.

Полегшення.

Розплющую очі та знову прикипаю до ілюмінатора. Ми котимося по посадковій смузі. Хтось із пасажирів у нетерпінні зривається з крісел, тягнеться до багажного відділення над головою. Бортпровідники командують повернутись на місця.

На щастя, до літака досить швидко подають трап. Жовтневий вітер пробирає до кісток, крапає невеликий дощ. Біжу до будівлі аеропорту, притиснувши комір пальта до шиї.

Серед тих, хто зустрічає пасажирів, шукаю очима рідного чоловіка. Ми не бачилися два тижні. Я дуже скучила. Радість від повернення додому в мить зникає, коли серед натовпу я бачу постать Горського. Не свого Горського.

Трясця, Назаре!
Благаю, не знехтуй моєю довірою, не знехтуй.