Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ебенезер, як і решта присутніх, охвітно розсміявся, почувши цю аналогію, хоч, може, і не від щирого серця, і, тримаючи кухля в руці, відповів:

— Такі порівняння — це наче баскі й норовливі коні, і якщо не правити ними вміло, то вони можуть завезти своїх вершників дуже далеко.

— Тобі це не до шмиги?

— Провина тут не… Овва! — жестом виказуючи свою незгоду, Ебенезер добряче хлюпнув собі ромом на сорочку. — Яке марнотратство, дарма тільки випивку розлив, панове! Прошу, налийте ще. Оце справжні християни з Дорсету! — Цього разу він випив пів склянки, перш ніж заговорив знову. — То про що я вів мову, любі друзі? — Він насупився, дивлячись на свій одяг, з якого скрапувало. — Судячи з того, як відійшли води, тут мала народитися якась потужна думка: ще одна Errare humanum est, звідкіля вам знати, чи Fiat justitia ruat caelum[70].

— To малося бути щось про коней, — підказав один із завсідників, який був у захваті від того, що відбувалося.

— Про коней!

— Авжеж, — реготнув інший, — тут у вас із Тімом Мітчеллом виникла якась суперечка.

— Тоді молю Бога, аби ця шкапа не зазнала дмучки, — сказав Ебенезер. — Мене вже до смерті нудить від того нашого останнього змагання в дотепності!

Хоча ніхто, окрім Берлінґейма, і не зрозумів, на що натякали ці слова, плантатори все одно весело їх зустріли й почали пнутися один поперед одного, щоб купити Лауреатові ще випивки.

— То ви збиралися дати доброго гарту тому химерному порівнянню пана Тіма, — підказав котрийсь.

— Справді? Ну, то нехай він сам йому раду і дає, бо, як то кажуть, Багато хто вміє тасувати карти, але не вміє грати, отак багато є таких, хто вміє добирати рими, але вони не є поетами. Гарні рими — це лише мережива на майтках музи, але метафора — то сама їхня основа і піткання, якщо так можна висловитися.

— До цього вечора ти б ніколи так не сказав, — мовив Берлінґейм, який, здавалося, не був цим потішений.

— А тепер кажу! — крикнув Ебенезер; усі присутні всміхнулися та стали вмовляти його осушити свою склянку, перш ніж продовжувати.

— Йшлося про мою схожість з Адамом, і саме про це я хотів посперечатися. — Він утер рота рукавом і, обіпершись об шинквас, потрапив ліктем у калюжку, що там утворилася. — Я так собі міркую, приятель Тім забув, що старий Адам був грішником і його Первородним Гріхом було знання та досвід. Перш ніж він ото вкусив гріха, він був безсмертний, як тварини, що мало вчаться з досвіду і не відають про смерть; але, щойно проковтнувши пожадливо плід із садка Знання, він був покараний і приречений стогнати від сердечного болю розпачу й іти навпомацки своєю стежиною в похмурій тіні, що віщує його смерть.

Берлінґейм знизав плечима.

— Це якраз те, що я…

— Стривай, — наказав Лауреат. — Я ще не скінчив!

І попри те що Берлінґейм сам намовляв Ебенезера випити, йому увіч було неприємно через п'яне красномовство його підопічного; він одвернувся до своєї склянки, а завсідники, підбиваючи один одного ліктями, тішилися з того, відчуваючи водночас якусь тривогу.

— Але річ, яку ти забув, складаючи поспіхом свій троп, — вирік Ебенезер, — так це те, яке ж саме яблуко вкусив наш Праотець Адам. Що ж це за знання, Тіммі, що є корінням і стовбуром усього сущого? Що ж то за мерзенний досвід, що засіває сім’я смерті у людей? Присяй-бо, як же це вислизнуло з твоєї пам'яті, як ти забув, ти, хто сам так повен того сімені й сам розкидав його у борозни обох півкуль? Це знання тілесне, мій хлопче Тіммі, досвід плоті, що став причиною гріхопадіння людини! Якщо я Адам, то в мене немає Єви, а Адам без Єви безсмертний і не упалий. Одне слово, сер, я втратив свій маєток, але не втратив невинності, і на тім кінець!

— У тебе язик заплітається, — буркнув Берлінґейм.

— Дивіться на нього, мешканці Дорсету! — вигукнув поет і, однією рукою непевно вказуючи на Берлінґейма, другою перевернув склянку з-під рому. — Ессе signum! Finem respice![71] Якщо знання — то гріх і смерть, як каже нам Святе Письмо, то ось перед вами стоїть Фауст у плоті — справжнісінький Люципер!

— Е ні, поете, тут ви вже заходите надто далеко, — застеріг його один плантатор. — Це вам не якогось недолугого квакера ображати.

Декілька інших підтакнули йому, висловлюючи своє занепокоєння, а дехто навіть тихцем перейшов від шинквасу до найближчих столиків, де можна було б спостерігати, не турбуючись про те, що їх помилково візьмуть за учасників.

Хтозна, чи здогадувався він про ту зміну, що відбулася в їхньому настрої, чи ні, але Ебенезер відважно говорив далі:

— Чоловік, якого ви оце бачите, знає набагато більше, аніж цілий загін професорів із Оксфорда, і він такий тямущий у плотських втіхах, що куди тому Аретіно! Поруч із ним старий Декарт тупак тупаком, Валленштайн — немовля, а Рабле — манірний пуританин. Погляньте-но на його щоки, які носять попелястий відтінок Хаосу! Ось чоло, глибоко пооране історією його поріддя!

— Прошу вас, зупиніться! — став благати хтось із присутніх.

— Погляньте-но на його очі, панове, що прочитали про всі нечестиві діяння, які тільки й міг коли-небудь вимислити зболений розум людський, і бачили оті самі діяння у плоті! О, найпаче подивіться на ці очі! Ану, повернися, Генрі, тобто Тімоті, — повернися до нас, Тіммі, і глянь отими очима, від яких аж мороз бере! Вони холодні та старечі, неначе у гадюччя, друзі, — одним словом, це очі Едемового змія, що, вгніздившись на дереві Знання, зачарував першу жінку на землі своїм некліпним поглядом!

— Припни собі язика, — остеріг його Берлінґейм. — Ти верзеш дурниці!

Але Ебенезер, якого вже добряче розібрав хміль, надто далеко зайшов у своєму гніві, щоб полишити цю свою