Читати книгу - "Останній пророк"

— неминуче! — з довгої низки розчарувань. Адже євангельський сюжет є — в романі — сюжетом виховання і самовиховання. (На мій погляд, твір Леоніда Мосендза варто розглядати не лише в контексті європейської романістики на біблійні теми, а й у контексті європейського роману про виховання й становлення особистості.) Щоб здійснити свою покликаність, Єгоханан мусить ще дорости до цієї місії, а насамперед пізнати Ізраїль, ізраїльське життя — спочатку, зрозуміло, в його догматично-юдейській сутності, у функціонуванні Єрусалимського Храму: ширше життя народу йому відкриватиметься пізніше й поступово.

А поки що Єгоханан учиться на пророка — так, так, на пророків училися в спеціальних пророчих школах, тому пророків в Ізраїлі були тисячі (не плутати з біблійними первопророками!), це, власне, «середній техперсонал» для обслуговування священницьких ритуалів. Найздібніші з учнів, пройшовши навчання в школах визнаних законників, самі ставали священиками, хоч рівня «класичних» пророків ніхто з них уже не сягав. Апокаліптичні й есхатологічні ідеї стали предметом «маскульту», а всенародне очікування Месії обросло політизованими прагматичними розрахунками різних верств людності.

Єгоханан навчається в різних учителів, прислухається то до садукеїв, то до фарисеїв, однаково непримиренних одні до одних, — але скрізь бачить розбіжність між їхньою наукою і їхнім способом життя. Тут «кожен говорить одне, а робить інше», не зупиняючись і перед злочинним в очах закону. Тож Єгоханан, зрештою, тяжко розчаровується і в Храмі, і в Єрусалимі взагалі (мовби провіщаючи майбутнє неприйняття Храму Ісусом Христом і його проповідування не в Єрусалимі, а в мандрах землями Ізраїлю, тобто перед народом, а не перед обранцями). Найбільше його вражає нещирість, що тут панує. На це його зізнання приятель Симон, «старший пророчий учень» (який виявиться таємним зелотом), каже: «…Але якщо хочеш залишатися в Єрусалимі на все життя, то мусиш знати, що Єрусалим стоїть цією нещирістю. Тут ніхто не говорить того, що робить. Ти думаєш, що римляни вірять садукейським запевненням про приязнь? Або фарисеї вірять садукеям? Чи, може, іродіяни є щирими приятелями проконсула? Тут ціле життя єрусалимське нещирістю тримається…»

Для наївного Єгоханана це звучить цинічно. «Але як же можна з цим працювати для визволення народу?» — дивується він. Бувалий Симон терпляче роз'яснює: «Думаєш, що в Єрусалимі мали б лише те й робити, щоб для народу працювати, йому віддавати свої дні й помисли? Ні, живуть тут не для нього, але з нього. З нього живляться й наживаються…»

Єгоханан уже й сам це бачить, як і розуміє крутійство та словоблудство славетних храмових учених у гучних філософських дискусіях про свободу волі тощо. «Добра мені, дійсно, свобода волі, — каже Симон про храмового мудреця Йосифа, — про яку так захоплююче-переконливо він говорить ціле життя, коли сам уживає її лише на те, щоб збирати там жнива вигоди й достатку, де повсякчасно сіє кукіль порожніх слів». Певно, й цей мотив у романі не випадковий й не безвідносний до українських спостережень автора.

Тим часом «старший пророчий учень» виводить молодшого на такі розмови й висновки, що роз'ятрюють його інтерес до зелотів як нібито єдиних борців за свободу й справедливість, і зрештою Симон може довірливо освідчитися Єгохананові: він і є свого роду таємний уповноважений від зелотів (такий собі ловець молодих душ), він давно придивляється до здібного й мислячого хлопчини і готовий прилучити його до «своїх». Але спершу треба випробувати його на простих завданнях: вивченні настроїв єрусалимських ремісників, що виробляють зброю, та молоді, яка прибуває на навчання до храмових шкіл, тощо. Єгоханан поки що не відчуває, але скоро відчує, що його втягують у таємну організацію, де він матиме виконувати чужу волю, а не жити своїм розумом. На цьому етапі він ще не пручається, ним задоволені, і його готують до важливого завдання, яке одержить від самого вождя.

Ритуал представлення «молодого бійця» вождеві, імідж вождя, вся містика владності й побожності, імперативність рішень і вказівок — усе це дуже важливі моменти у концепції роману. Не можна сказати, що це сатира на націоналістичний культ вождя, — тон опису наче поважний, сам вождь виглядає адекватним своїй ролі, але елементи гротеску все-таки відчуваються. Вождь за всіх думає, вождь і тільки вождь приймає рішення. «Досить знати ціль. Решта належить лише вождю», — пояснює Симон. Що ж, можна зрозуміти: національно-визвольна війна, підпільна структура. Єгоханан збентежений: дуже нагадує це те зневолення думки, що й у Храмі. Ще більше тривожать його «більшовицькі» методи розпалювання «класової боротьби», у які втаємничує його все той же Симон: «… потребуємо незадоволених, завидющих, голодних вовків, що ось-ось кинуться на вовків наїдених, щоб рознести, розігнати їх і їхні отари». І ще чіткіше: «роз'ятрювати ненависть!» А в очах Симона, «старшого пророчого учня» і зелота, Єгоханан бачить злобу, ненависть, «вовчу жадобу й хижацтво». Причому ненависть не тільки до багатіїв, здирників, а й до всіх, хто думає інакше. Політична доктрина сікаріїв (радикального крила зелотів), як її подає Симон, передбачає знищення «найперше ворогів власного очищення, власної свободи, ворогів із свого таки народу». (Чи не про схожу доктрину в українському радикальному політикумі говорив колись В'ячеслав Липинський: їхнє гасло — «Бий усіх, хто не такий, як ми». Пригадується і ще масштабніша більшовицька настанова на викорінення ворогів народу.) А процедура нищення відома з історії (для Симона — не дуже давньої, а для нас і зовсім близької): «їх треба знищити. Не оглядаючись на те, що вони також сини Божого народу. Як колись Мойсей з Ароном не оглядались на братерську приналежність Хора, Датана й Авірона, а знищили їхні зрадницькі роди з усім, що вони мали: з жінками їхніми й дітьми, з друзями і приятелями. Як колись Ілля був знищив брехливу мудрість братів своїх — жерців Ваалових. Бо лише після їхнього знищення міг дочекатися нарід життєдарного дощу».

Єгоханан у сум'ятті. Досі йому боліла нерівність у Божому народі: «одні вживали, других виужитковували». Хотілося справедливості, рівності. А Симон говорить про знищення частини власного народу…

Крапку в історії дивної дружби цих двох «пророчих учнів» ставить перший бойовий досвід Єгоханана — виконання почесного доручення вождя: грабіжницький напад на багатого купця Беназара (його гроші мають піти на виготовлення зброї; у революціонерів усіх