Читати книгу - "Останній пророк"

В епізоді пограбування Єгоханан виявляє всю свою непридатність до зелотської справи. З таємної засідки він спостерігає за Беназаровою забавою: той утішається танком рабині-балерини й дарує їй діаманти. Кращого моменту для нападу не придумаєш, учасник операції Беназарів слуга-зрадник нетерпеливиться, жде команди. Але Єгоханан зволікає: він захоплений красою пристрасного танку (неабияк гарно описаного). Зрештою доводиться діяти, і під час нападу старий Беназар від ляку помирає.

На цьому нетривалий і безславний зелотський шлях Єгоханана нібито уривається. Він переживає чергову духовну кризу. В його очах стоять знетямлений старий Беназар і красуня-рабиня з її запальним танком, — здається, обоє були щасливі, і за яким правом хтось злочинно уривається в їхнє життя? Священним законом це не передбачено, як не передбачені зелоти і їхній вождь, що хоче узурпувати роль Месії. Єгоханан пригадує застереження пророцького колеги Озії, колишнього зелота, втіклого від них: такі, як ти, зелотами не стають. І вирушає Єгоханан до рідного Геброна: зустрітися з матір'ю, з людьми, серед яких зростав, обдумати своє життя.

Але особливість усіх перероджень Єгоханана як повноцінного літературного героя (історичної особи? — не знаю) в тому, що його заперечення попереднього етапу свого розвитку не є абсолютним, у ньому є і щось непозбутнє. Тож зберігає він навіщось, швидше символічно, під пахвою свою зелотську сіку (короткого меча), а рідні місця промовляють до нього не тільки красою природи (хоч і цим насамперед!), а й споминами про батькову науку та повчання старого батькового друга Давида, — а в них було мало заспокійливого, більше збурювального, і Єгохананового сум'яття вони не просвітлювали. Наче й відійшов він від зелотів, а зелотства, чи ілюзій про зелотство, не зрікається. І коли бачить віддалека тих, хто купчиться коло Іродового палацу, то в ньому прокидається незужите: «…в тіні вежі й палацу ховалися ті, що боялися ізраельських поглядів, що їм чужинецька сила й ласка були опорою, охороною і нацьковуванням до нищення свого власного народу. О вожде! На них передусім мусить упасти бойова сокира зелотських леґій!» У вустах колишнього зелота це звучить не дуже переконливо, швидше як відриг чужого гасла, — але говорить про болісну суперечливість Єгохананових помислів і об'єктивну складність вибору шляху. Як, мабуть, і про складність становища самого автора — учасника національно-визвольної боротьби, який зберігав вірність її ідеалам, але і власне бачення обставин та подій.

Цікаво, що Арнольд Дж. Тойнбі розглядає зелотство й іродіанство розширювально — як два типи реакції на поневолення в історії народів: перше з них — непримиренна боротьба, друге — пристосуванство з надією все-таки зберегти свою ідентичність (див.: Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Київ, 1995. Т. 2. С. 216–222). Чим не підтвердження того, що описано в романі Леоніда Мосендза!

…Єгоханан найбільше хотів зустрітися з матір'ю, вона б його зрозуміла, — це й вело його до Геброна. Та коли він завертає на рідне подвір'я, якась на перший погляд незнайома жінка гостинно запрошує традиційним: «Заходь, чужинче!» Чужинець у власному домі! Єгоханана це вражає як немовби узагальнення його долі. І хоч його впізнають, поставляться до нього шанобливо як до відомого раббі, але без Елісеби він тут справді чужинець. Чудові ліричні пасажі присвячені були очікуванню зустрічі з матір'ю, а потім гіркі — переживанню її втрати. І водночас — яка гнучка стилістична палітра у автора! — маємо суто діловий опис стосунків Єгоханана з орендарями його хати, яким він дає «маєткові зарядження».

Зрештою і він сам, і добрі знайомі та друзі його батьків розуміють, що він тепер таки чужинець у рідному Геброні, і йому немає що тут робити. «Твоє місце у Святому Місті, біля Храму». Так уявляють Єгохананові земляки, але чи він сам? Адже і Святе Місто, і Храм він сприймає вже не так, як раніше.

Скінчився ще один виток його долі. Не скінчився шлях його становлення, самовиховання життям, духовного зростання, — а в підсумку приготування до місії Предтечі. Починається новий етап його життя, і починається він, як і всі попередні, з випадку. Звісно, невипадкового випадку. Пригадаймо: ні з тих, ні з сих побачив римську чоту з вождем, і запалився заздрісною повагою до чужинецької сили; натрапив на батьків «архів» — і перейнявся національною ідеєю; зустрівся з калікою Пасхуром — і відчув свою відкритість до людських страждань; випадково довідався про полоненого зелота Іродіона — і спромігся на маленький подвиг, що зрештою привело його до зелотів, коли «вистежив» його зелотський агент впливу Симон, — ось уже Єгоханан зрить потаємного зелотського вождя… Так і далі… Звісно, за кожним випадком — критична маса закономірного, сказати б, прорив закономірного. Такою стала і зустріч з цілителем-асаїном — Єгохананові довелося вмовляти його прийти до хворого онука митаря Закхея: асаїни не лікують багатих і владних, а тільки бідних. І їхня вибірковість не завжди зрозуміла. «Забуваєш, — дорікнув упертому асаїнові Єгоханан, — що сказав Єдиний: милість дайте, а не жертву!» І засоромлене асаїнове серце відгукнулося на ці слова готовністю йти до хворого: «Показуй шлях, юначе!»

Милість, а не жертва, — це те Боже, що поєднало Єгоханана з есеями. З тими правовірними євреями, які не прийняли ні садукейського пристосуванства до римської влади, ні фарисейської формалізованості й нетерпимості, а хотіли жити праведним життям у своєму колі. Таку можливість давало пустельництво, віддавна поширене серед народів Близького Сходу. «Паралізовані політичною потугою, що підтримувала їхніх суперників, ці правовірні євреї змушені були відмовитись од відкритої боротьби та майже всі покинули вітчизну. На березі Мертвого моря, в диких пустельних місцинах вони звели монастирі, де й зберігали до Христового пришестя обітницю правдивої віри. (…) Релігійна ієрархія єсеїв, доволі замкнута, втім, не обмежувала свій вплив монастирськими мурами. У них було чимало прихильників в Єрусалимі та інших містах Юдеї— послідовників чернецтва з Мертвого моря, що визнавали його духовний провід. У кожному значному поселенні на когось із таких посвячених накладався обов'язок — об'єднувати всіх віруючих в Істинного Бога, чиє вчення, натхнене Старим Заповітом, перебувало у цілковитій згоді з