Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Керенський раптом спинився посеред кімнати, перед Петлюрою. Вираз його обличчя був гнівний і рішучий.

— Я не згодний! — майже крикнув він. — Я відхиляю!

— Одну чарочку! — настійно припросив гостинний господар.

— Я не згодний! — вже справді крикнув Керенський. — Я відхиляю всі ваші вимоги, всі чотири пункти!

Справа ж була ясна. Повстання, звісно, річ неприємна за всяких обставин, тим паче — перед лицем прориву на фронті. Але раз проти Центральної Ради повстають її власні полки, то… гріш ціна усім її вимогам — тільки дурень може їх прийняти. Перевага тепер була, безперечно, на боці Тимчасового уряду.

Грушевський і Церетелі скрикнули майже в один голос:

— Але ж, Олександре Федоровичу! Ви вже дали згоду! Півгодини тому…

Керенський пустив це слушне зауваження мимо ушей.

— Я можу лише підтвердити попередню відповідь Тимчасового уряду на всі ваші зухвалі домагання! — Керенський аж бризкав слиною. — Проголошення автономії України — акт беззаконний! Утворення Генерального секретаріату — зухвала фікція! Українізація армії — злочинне самоуправство! Все це свавільство повинно бути негайно ліквідоване! Негайно! Все вирішать Установчі збори!

— Всеросійські установчі збори! — відгукнувся й Терещенко. — І ніякого сепаратизму! Кажу це вам вірно, а я сам — малорос.

Петлюра понуро озвався:

— Останній, четвертий, пункт — про автономію — ми можемо тимчасово зняти…

— Авжеж! — зразу підтримав його Грушевський. — Ми згодні, що про автономію мова стане аж на Установчих зборах…

— Ми можемо, — пробубонів Петлюра, — не настоювати й на пункті третьому — про передислокацію з інших фронтів…

— Фікція! — зарепетував Керенський. — Афера! Спекуляція на метричних записах у церковних книжках!

Він раптом відкинув голову назад, застромив руку за борт і зіп'явся навшпиньки — неначе ладнався виголосити промову: він завжди ставав у таку позу, коли виголошував промову.

І справді, Керенський виголосив промову:

— Всією силою влади, якою я володію, як військовий міністр, я примушу вас скоритися волі демократії і моїй владі! Я не даю згоди навіть обговорювати ваші зухвалі вимоги: всі вони є виявом тієї чи іншої форми вашого стремління до сепаратизму! Я сказав все!

— Ми можемо… тимчасом… — покірно прошепотів Петлюра, — зняти і пункт другий наших вимог: заміну командного складу тільки українцями…

— Я сказав все! — зойкнув Керенський.

— Але ж, — насмілився ще зауважити Петлюра, — пункт перший можна прийняти: в пункті першому лише констатується фактичний стан. Українізація армії відбувається стихійно, явочним порядком. Проти цього ви нічого не можете вдіяти…

— Забороняю! — знову зойкнув Керенський. — І наказую: спинити це неподобство!

Винниченко в'їдливо озвався з свого кутка — після двох келишків спотикача з зельтерською він набрався сміливості:

— А як же бути, Олександре Федоровичу, з п'ятдесятьма тисячами у Вінниці, Жмеринці і Проскурові? Адже виконувати ваші накази вони відмовились. Кого ж збираєтесь ви кинути на дільницю Збараж — Скалат?

Керенський мовчав, кусаючи губи. Зауваження було слушне.

На допомогу Керенському поквапився Терещенко:

— Ваші полуботківці вже продемонстрували свою «вірність» Центральній Раді. Хто поручиться, що й ці п'ятдесят тисяч…

В цю хвилину на порозі з'явився сотник Нольде:

— Останні відомості. Дозвольте доповісти?

Відомості були зовсім не втішні. Полуботківці ввійшли в місто. Богданівні перестріли два піші батальйони, але затівати сутичку з своїми не наважились. Перший батальйон на машинах прохопився до Третього авіапарку. Чи вони діяли там силою, чи була з авіапарківцями домовленість — невідомо, але й в Третьому авіапарку вони захопили автомашини й повантажили на них значний огнеприпас — патрони й гранати. Піші полуботківці в цю хвилину проминули Політехнічний інститут, погромивши по дорозі Шулявський відділ міліції.

— Чого ж їм треба?