Читати книгу - "Вітіко"

Потім заговорив Вітіко:

— Авґустине і Урбане, повідомте кожному підрозділу, що табір слід розташувати на річці Мальш, він має бути вигнутий дугою і сорок чоловік з усіх підрозділів по черзі мають стояти на чатах уночі. Матіасе, візьми людей із підрозділів і визначте, хто хоче йти в передмістя, і призначте чотирьох вершників із кожного підрозділу і чотирьох піших із кожного підрозділу, які повинні супроводити мене до замку. Ми будемо вшановані гостинністю високого жупана і передмістя, і самі вшануймо гостинність.

— Чудово! Як добре! — загукали люди з Дудлебів.

— Нам честь як вершникам і воїнам! — крикнули люди Вітіко.

— Честь тут, честь там, а честь слід берегти! — закричав коваль із Плани. — А загалом байдуже, чи ми спатимемо на вовняному коці чи в хаті, ми поділимось і визначимо, хто повинен давати і хто приймати честь.

— Ми поділимось! — крикнув муляр Пауль Йоахим.

— Ми поділимось, а в наступні дні мінятимемось, — сказав стельмах Стефан.

— Авжеж! — схвалило багато голосів.

— А тепер розташовуйте табір! — наказав Вітіко, а потім повернув коня і поїхав крізь гурт вершників назад до піших, під’їхав до них і побачив, як людські лави порідшали, люди пішли споруджувати табір. Люди з Дудлебів змішалися з прибульцями, почалися різноманітні розмови.

Як уже спорудили табір і виставили варту, Вітіко з двадцятьма вершниками і сорока пішими подався через міст до міста. Люди в таборі вибрали з-поміж себе тих, хто мав піти в передмістя, і обрані в супроводі господарів пішли до їхніх осель.

Вітіко з почтом пустили в браму замку, а гурт обраних людей розподілили по хатах у передмісті. Тієї ночі про Вітіко та його почет дбали в замку, і він спав у його стінах, а обраних воїнів частували та приймали в хатах, решта чоловіків і жінок, які пішли в похід, спали на вовняних коцах у таборі, всюди горіли багаття, а навколо табору походжали вартові, що їх змінювали, як і наказував Вітіко.

Тільки-но розвидніло, Вітіко попрощався зі старим жупаном Любомиром, його дружиною Болеславою і його родичами. Любомир із родичами провів Вітіко аж до брами замку, де й сказав напутнє слово:

— Їдь собі з Богом. Як я вже казав, ти знайдеш, де правда. Ти ступив на шлях раніше за решту. Я піду за тобою зі своїми людьми і з синами Мойславом і Радостою, які ще лишилися в мене. Діти третього сина — Пустимира, що поклав своє життя на горі Високій, ще надто малі, щоб їхати в поле. Збери своїх людей для військового вітання, яке ми засвідчимо. Бувай здоровий!

— Бувай здоровий, ясновельможний жупане і лехе Любомире! — попрощався Вітіко і поїхав зі своїми людьми від замку до табору.

Виїхавши на відкриту місцевість, вони побачили, як до Дудлебів із різних боків добираються вершники та піші.

Люди, які ночували в передмісті, поверталися в табір. На чолі їх ішов скрипаль Том Йоганнес. Вітіко крикнув йому:

— Томе Йоганнесе, як так сталося, що ти пішов на війну, якщо твоя рука вже не здатна тримати зброю?

— Ми хотіли відправити його додому, але він затявся на своєму! — крикнув тесля Давид.

— Ви нічого не розумієте, — заперечив Том Йоганнес, — я тримаю спис лівою рукою і навчився добре це робити, а сьогодні вночі я був у кмета цього міста й ушанував його, як ти — жупана.

— Тож направляй своє ратище так добре, як можеш! — побажав Вітіко.

— Я направлятиму ще краще, ніж на горі! — нахвалявся Том Йоганнес.

— Тоді все буде гаразд, — запевнив Вітіко.

Люди Вітіко та інші люди повернулися в табір, і Вітіко розставив усіх на їхні місця. Закликали вартових, Вітіко наказав знімати табір і готуватися до походу.

Коли всі вже приготувалися, засурмили ріжки, загін пройшов крізь натовп, що розступився, до мосту, перейшов міст, пройшов по передмістю, проминув замок і нарешті вийшов на широке відкрите поле. На полі стояв гурт воїнів, а за ними видніло ще багато людей. Попереду воїнів сидів на вороному огирі Любомир. Поверх темного вбрання він мав лискучу кольчугу і гаптований золотом пояс із зеленими самоцвітами. На чорній шапці він мав зелений самоцвіт і білу пряму пір’їну. В руці він тримав піднятий угору оголений меч. Позаду нього сидів на коні Вентислав, жупний суддя, поряд із суддею був Растислав, управитель маєтку, а далі Відимир, писар, поряд із ним Кодим, камергер, далі Момир, митник, Діш, шинкар, Гостивіл, маршалок та інші посадовці. Вони були в ясних обладунках, із білими пір’їнами на шоломах і піднятими вгору мечами в руках. Стояли ще й інші вершники в прикрашених обладунках. За ним видніли піші. Вони мали мечі на поясах і списи в руках. Вітіко з Авґустином, Урбаном Матіасом і ще чотирма воїнами підійшов до Любомира. Любомир опустив перед Вітіко меч, опустили їх і посадовці. Вітіко теж опустив свій меч, опустили мечі і його люди. Потім воїни Любомира розступилися і зробили вуличку. Вітіко заїхав у