Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

У минулому ціна економічних змін такого масштабу і таких темпів була б болісною для суспільства та спричинила б непередбачувані політичні наслідки. Завдяки інститутам держави добробуту — і, можливо, зменшенню політичного ентузіазму, яке прийшлося на той час — протести вдавалося стримувати, але вони не припинялися. У 1969–1975 роках відбувалися гнівні демонстрації, сидячі і звичайні страйки, петиції ширилися всією промисловою Західною Європою від Іспанії (де за 1973–1975 роки в промислових страйках було втрачено 1,5 мільйона днів) до Британії, де два великі страйки гірняків у 1972 та 1974 роках переконали стурбований уряд консерваторів, що, напевно, було б сміливіше відтермінувати закриття великих шахт ще на кілька років навіть ціною подальших субсидій, за які мало б платити населення країни.

Шахтарі та сталевари були найвідомішими і, мабуть, найбільш відчайдушними з тогочасних організованих страйкарів, проте не найбільш войовничими. Зменшення кількості працівників у давніх галузях промисловості змінило розстановку сил у профспілкових рухах на користь спілок сфери обслуговування, представництво яких дедалі розширювалося. В Італії, навіть коли давніші промислові організації, очолювані комуністами, втрачали членів, у спілках учителів та держслужбовців зростала і кількість членів, і їхній бойовий дух. Давні спілки виявляли мало співчуття до безробітних: більшість понад усе переймалася тим, щоб зберегти робочі місця (а відповідно, власний вплив), й уникала прямих конфліктів. Саме напористі спілки працівників сфери обслуговування — Force Ouvrière у Франції, NALGO, NUPE та ASTMS у Британії[340] — завзято стали на захист молодих і безробітних.

Зіштовхнувшись із безпрецедентною навалою вимог щодо безпеки робочих місць і зарплат, європейські керманичі спочатку вдалися до перевірених старих рецептів. Із впливовими спілками в Британії та Франції були погоджені інфляційні зарплатні схеми; в Італії в 1975 році запровадили систему переіндексації зарплат відповідно до цін за єдиною ставкою — Scala Mobile. Занепалі галузі промисловості, особливо сталеву, узяла під свою опіку держава, подібно до першої хвилі повоєнних націоналізацій: у Великій Британії «Сталевий план» 1977 року врятував галузь від банкрутства, картелізувавши її цінову структуру та, по суті, скасувавши цінову конкуренцію на внутрішньому ринку; у Франції збанкрутілі сталеливарні комбінати Лотарингії та промисловий центр країни перегрупували в конгломерати, якими керувала держава і які дотували з Парижа. У Західній Німеччині федеральний уряд заохочував радше приватні укрупнення, аніж державний контроль, але це призвело до аналогічної картелізації. До середини 1970-х років один холдинг, Ruhrkohle AG, контролював 95% видобутку вугілля в Рурському регіоні.

Те, що залишилося від національної текстильної промисловості у Франції та Британії, зберігали заради робочих місць, які вони забезпечували в депресивних регіонах завдяки значним прямим робочим субсидіям (працедавцям платили за те, щоб вони тримали працівників, які не були їм потрібні) та запобіжним заходам проти імпорту з країн третього світу. У Федеративній Республіці боннський уряд зобов’язався виплатити 80% вартості зарплат промислових робітників, яких перевели на неповний день. Шведський уряд вливав кошти в збиткові, але політично значущі верфі.

У тому, як уряди реагували на економічний занепад, були певні національні відмінності. Влада Франції практикувала мікроекономічні втручання, визначаючи «національних чемпіонів» у кожній галузі та винагороджуючи їх контрактами, готівкою і державними гарантіями; тоді як британська Скарбниця продовжувала свою стародавню традицію макроекономічних маніпуляцій податками, відсотковими ставками й загальними субсидіями. Однак дивує те, як мало розбіжностей було в політичній лінії. Німецькі та шведські соціал-демократи, італійські християнські демократи, французькі ґоллісти й британські політики всіх ґатунків спочатку інстинктивно трималися за післявоєнний консенсус — намагатися забезпечити повне працевлаштування, а якщо це не вдається, підвищити зарплати працівникам і надати соціальні виплати безробітним, а ослабленим роботодавцям, як у приватному, так і в державному секторах, гарантувати готівкові субсидії.

Але в 1970-х роках дедалі більше політиків переконувались, що тепер інфляція більш небезпечна, ніж високий рівень безробіття — особливо коли людські й політичні втрати, пов’язані з безробіттям, компенсувала держава. Інфляцію не можна було побороти без якихось міжнародних домовленостей щодо регулювання курсів обміну валют, які могли б замінити Бреттон-Вудську систему, необачно відкинуту Вашингтоном. Шість членів-засновників Європейської Економічної Спільноти відповіли тим, що в 1972 році домовилися запровадити «валютну змію» — угоду щодо встановлення напівфіксованої амплітуди коливання валют у межах 2,25% в обидва боки від погоджених ставок. Спочатку до цієї домовленості приєдналися Британія, Ірландія та Скандинавські країни, але компроміс протривав лише два роки — уряди Британії, Ірландії та Італії, які не могли або не хотіли протистояти внутрішньому тиску щодо девальвації поза встановленими межами, були змушені вийти з угоди й дозволити обвал своїх валют. Навіть французи мусили двічі вийти зі «змії» — у 1974 році, а потім ще раз у 1976-му. Очевидно, потрібно було щось іще.

У 1978 році канцлер Західної Німеччини Гельмут Шмідт запропонував перетворити «змію» на щось стабільніше — Європейську валютну систему (ЄВС). Ідея полягала в тому, щоб створити сітку фіксованих двосторонніх курсів обміну, пов’язаних між собою суто номінальною одиницею виміру — екю[341], європейською валютною одиницею, і покладатися на стабільність й антиінфляційні пріоритети німецької економіки та Бундесбанку. Щоб утриматися в ЄВС, держави-члени мали б зобов’язатися провадити скрупульозну економічну політику. Це була перша німецька ініціатива такого типу, яка, навіть якщо це так не називали, означала, що принаймні в Європі дойчмарка має замінити долар як основну валюту.

Деякі країни утрималися, зокрема Сполучене Королівство, прем’єр-міністр якого, лейборист Джеймс Каллаґан, правильно збагнув, що ЄВС стане на заваді рефляції, яку збирався здійснювати уряд, щоб побороти безробіття. Тоді як інші приєдналися саме з цієї причини. Як «solution de rigueur» (рішення жорсткої економії) ЄВС діяла подібно до Міжнародного валютного фонду (або, в пізніші роки, до Європейської Комісії та євро): вона зобов’язувала уряди ухвалювати непопулярні рішення, які вони тоді могли сподіватися повісити на правила й договори, нав’язані з-за кордону. Насправді в цьому й полягало справжнє довгострокове значення нових домовленостей. Вони не просто спромоглися з часом вигнати демона інфляції (хоч їм це вдалося), а досягнули цього, неухильно позбавляючи національні уряди власної ініціативи у внутрішній політиці.

Це була надзвичайно важлива зміна, яка мала відчутніші наслідки, ніж тоді подекуди усвідомлювали. У минулому, якщо уряд обирав стратегію жорсткої валюти, прив’язуючи курс валюти до золотого стандарту або знижуючи відсоткові ставки, то мав відповідати перед своїм місцевим електоратом. Але в умовах