Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Міс Марта пішла до себе в кімнату. Там вона зняла свою блакитну в цяточки шовкову блузку, наділа стару з темної саржі, яку звичайно носила, і вилила за вікно у відро з попелом мішанину із насіння айви і бури.

День, який ми святкуємо[551]

Переклад В. Мусіенка

— У тропіках, — казав Бібб Стрибунець, торговець заморськими пташками, — все перемішалося: пори року, місяці, канікули й уїк-енди, неділі зібрано в одну колону й перетасовано так, що не знаєш, почався вже новий рік чи ні, — мине півроку, поки добереш.

Біббова лавочка — на самісінькому початку Четвертої авеню. Він був колись матросом і портовим волоцюгою, а тепер регулярно їздить у південні країни, привозить звідти на власний страх і ризик балакучих какаду та папуг-філологів. Бібб кульгавий, він упертий, у нього сталеві нерви. Я зайшов у його лавочку купити на Різдво папугу для тітки Джоанни.

— Ось оцього, — сказав я, намагаючись відмахнутися від Біббової лекції на календарні теми, — червоний, білий і синій. Звідки така звірюка? Кольори його тішать мою патріотичну пиху[552]. До того ж я не відчуваю дисгармонії кольорів.

— Какаду з Еквадору, — відповів Бібб. — Поки що він знає тільки двоє слів: “Щасливого Різдва!”, зате на самісіньке свято. Віддаю за сім доларів. За такі ж двоє слів вам доводилось платити й дорожче, правда ж?

І Бібб раптом зайшовся гучним реготом.

— Ця пташка, — мовив він, — пробуджує дещо в моїй пам’яті. Краще б він уже проголошував “E pluribus unum”[553] з приводу власної масті, ніж виступати на ролях Санта Клауса. А нагадав він мені, як у нас з Ліверпулем-Семом одного разу в Коста-Ріці все в голові переплуталося через погоду та інші тропічні штучки.

Ми з Ліверпулем сиділи в тих краях на мілині: у кишенях вітер гуляє, позичити — теж ні в кого. Ми приїхали, він кочегаром, я — помічником кока, на пароплаві, що прибув з Нового Орлеана по фрукти. Хотіли тут випробувати щастя, але не довелося — дегустацію відмінили. Занять, що відповідали б нашим нахилам, не було, і ми перейшли на дієту з червоного рому, а закуску давали тамтешні фруктові сади, коли нам щастило пожати те, що ми не сіяли.

Містечко Соледад стояло на наносній землі, без порту, без ніякого майбутнього й без виходу із становища. Коли пароплавів не було, містечко смоктало ром і дрімало, розплющуючи очі тільки для того, щоб вантажити банани. Наче та людина, яка, проспавши весь обід, продирає очі, коли подають солодке.

Ми з Ліверпулем опускалися дедалі нижче, і коли американський консул перестав з нами вітатися, зрозуміли, що торкнулися самісінького дна.

Наймали ми житло у тютюнового кольору кралі на ім’я Чіка вона тримала на вулиці Сорока Семи Невтішних Святих шинок і ресторанчик для чистішої публіки. Наш кредит надходив до кінця, і Ліверпуль, який завжди ладен був продати своє “noblesse oblige”[554]за напхане черево, поклав собі обвінчатися з господинею. Такою ціною ми прожили ще цілий місяць на печені з рисом та бананах. Але коли одного разу Чіка з похмурою відвагою схопила глиняну жаровню — спадок палеоліту — і п’ятнадцять хвилин давала прочуханки Ліверпулеві-Сему, стало ясно без слів — епоха гурманства кінчилася.

Того ж таки дня ми пішли й підписали контракт із доном Хайме Мак Спінозою, метисом і власником бананового гаю. Взялися працювати в його заповіднику, за дев’ять миль од міста. Іншого виходу не було — нам лишалося жити морською водою з випадковими крихтами сну та якоїсь жуйки.

Не ганьбитиму і не чорнитиму Ліверпуля-Сема, я казав йому ці самі слова й тоді. Але вважаю, що коли британець стає нікчемою, йому треба спритніше крутитись, а то покидьки інших національностей наплюють йому просто в очі. Якщо ж цей британець ще й з Ліверпуля, можете бути цілком певні, спуску йому не дадуть. Сам я американець з діда-прадіда, і така моя думка. В даному разі ми з Ліверпулем були на рівних. Обидва в лахмітті, без грошей, без видів на краще, а жебраки, як кажуть, завжди заодно.

Робота у Мак Спінози була така: ми вилазили на пальму, рубали грона плодів і вантажили їх на конячок, після цього хтось із аборигенів у піжамі, з крокодиловим поясом і мачете в руці віз банани до морського узбережжя.

Ви жили коли-небудь у банановому гаю? Тиша, мов у пивній о сьомій ранку. Підеш — не знаєш, де вийдеш, ніби опинився за кулісами в музичному театрі. Пальми такі густі, що неба не видно. Під ногами гниле листя, по коліно провалюєшся. І цілковитий мир та спокій: чутно, як вилазять на світ молоді банани замість зрубаних.

Ночували ми в плетеній халупі над лагуною, разом із своїми червоно-жовтими та чорними колегами, що теж служили у дона Хайме. Били москітів, слухали, як верещать мавпочки та хрюкають алігатори, і так до ранку, тільки трошки поринаючи в сон.

Невдовзі ми забули, що таке зима, а що літо. Та й хіба зрозумієш, коли температура вісімдесят за Фаренгейтом[555] і в грудні, і в червні, і в п’ятницю, і опівночі, і в день виборів президента, і будь-якого іншого Божого дня. Іноді дощ репіжить дошкульніше, оце і вся різниця. Живе собі людина, не відчуваючи плину часу, і саме тієї хвилини, коли вона зрештою надумає покінчити з цією мурою і вкласти кошти в нерухоме майно — бах! — по неї приходять з похоронного бюро.

Не можу вам точно сказати, скільки ми працювали у дона Хайме. Пам’ятаю, що минуло два чи три сезони дощів, разів вісім чи десять ми стриглися й геть чисто зносили по три пари брезентових штанів. Усі зароблені гроші пускали на ром та куриво, але ж нас годували, а це велике діло.

І все-таки настав час, коли ми з Ліверпулем відчули, що з цією банановою хірургією пора кінчати. Так