Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Мій час небагато вартий, — сумно усміхаючись, відказав чоловічок. — Щоправда, він казенний, і мені не слід було б марнувати його, та мені передали, що я можу відпочити з годину, — він глянув на сонячного годинника, бо в садку біля монлерійської вежі було все що хочеш, навіть сонячний годинник, — бачте, у мене лишилося ще десять хвилин, а ягоди мої достигли, і ще один день... Та ще й вовчки їдять їх у мене, уявіть собі, мосьпане!

— Оце я вже й не подумав би собі, — поважно відказав граф Монте-Крісто. — Вовчки — недобрі сусіди, якщо вже ми не їмо їх із медом, як ото римляни робили.

— Правда? Римляни їли їх? — запитав садівник. — Їли вовчків?

— Я читав про це у Петронія.

— Та невже? Не думаю, що це було смачно, хоч і кажуть «тлустий, ніби вовчок». Та й не диво, що вони такі тлусті, якщо сплять цілісіньку днину і прокидаються тільки задля того, щоб маламурити всеньку ніч. Знаєте, торік у мене були чотири абрикоси, то вони одну погризли. Достиг у мене і персик із тонкою шкурою (єдиний, щоправда), це рідко трапляється, то вони, мосьпане, обгризли його з одного боку, того, що до стіни був, пречудовий персик, такий смачний! Я ніколи такого не їв.

— То ви його з’їли? — запитав граф Монте-Крісто.

— Авжеж, ту половину, яка лишилася після них, що ж із ним ще було вдіяти. Ох і смакота! Авжеж, вони полюбляють обирати лагоминки. Як отой шибеник пані Сімони, який, звісно ж, обрав не найгірші ягоди! Та цього року, — провадив садівник, — такого не станеться, де там, навіть якщо мені доведеться чатувати всеньку ніч, коли плоди почнуть достигати.

Граф Монте-Крісто почув усе, що йому треба було. У кожної людини є своя пристрасть, яка точить її серце, як ото у кожного плоду є свій хробак, і пристрастю телеграфіста було садівництво.

Граф Монте-Крісто почав обривати виноградне листя, яке затуляло сонце, і цим завоював серце садівника.

— Ви прийшли поглянути на телеграф, мосьпане? — запитав він.

— Так, якщо, звісно, це не забороняється вашими правилами.

— Нітрохи не забороняється, — відказав садівник, — адже в цім нема ніякої загрози: ніхто не знає й не може знати, що ми передаємо.

— Мені справді казали, — мовив граф Монте-Крісто, — що ви повторюєте сигнали, яких самі не розумієте.

— Авжеж, мосьпане, і цим я дуже задоволений, — засміявся телеграфіст.

— Чому це?

— Тому що в такий спосіб я не зазнаю жодної відповідальності. Я механізм, та й годі, якщо я дію, то від мене нічого більше не вимагають.

«А нехай йому, — подумав собі граф Монте-Крісто, — невже я натрапив на людину, яка ні до чого не прагне? Тоді мені не пощастило».

— Мосьпане, — сказав садівник, зиркнувши на сонячного годинника, — мої десять хвилин добігають краю, я мушу повернутися на місце. Може, хочете піднятися туди разом зі мною?

— Іду за вами.

І граф Монте-Крісто увійшов до вежі, де було три поверхи. У долішньому були знаряддя для обробітку землі — заступи, граблі, поливалки, що стояли попід стінами, — а більше там не було нічого.

На другому поверсі було звичне чи радше нічне помешкання службовця, тут стояло убоге хатнє начиння, ліжко, стіл, два стільці, кам’яна умивальниця, були тут і жмути сухого зілля, що висіли на стінах, граф Монте-Крісто побачив пахучий горошок та іспанські боби, їхні зерна чоловічок зберігав разом зі стручками, і все це він зі старанням ученого оздобив відповідними наличками.

— Скажіть, добродію, а багато часу треба, щоб вивчити телеграфну справу? — запитав граф Монте-Крісто.

— Не навчання довго триває, а понадштатна служба.

— А скільки платні вам дають?

— Тисячу франків.

— Скупенько.

— Та воно так, але ж, як бачите, ще й житло дають.

Граф Монте-Крісто уважно озирнув помешкання.

— Бракує лишень, щоб він тримався за це помешкання... — пробурмотів він.

Піднялися на третій поверх, де був телеграф. Граф Монте-Крісто роздивився обидва залізні держаки, що ними службовець орудував механізмом.

— Це надзвичайно цікаво, — сказав граф Монте-Крісто, — та, зрештою, таке життя має видаватися вам трохи нудним.

— Спершу клякне шия, бо весь час придивляєшся, та за кілька років звикаєш, крім того, у нас бувають години відпочинку і вільні дні.

— Вільні дні?

— Авжеж.

— Які саме?

— А ті, як стоїть імла.

— І справді.

— У мене тоді свято: у такі дні я спускаюся у садок, починаю садити, обрізувати, підстригати, оббирати гусінь, одне слово, не помітиш, як і час минає.

— А ви тут давно вже?

— Десять років і п’ять років понадштатної служби, тож усього п’ятнадцять.

— А віку вам...

— П’ятдесят п’ять років.

— І скільки років треба прослужити, щоб здобути пенсію?

— Ох, мосьпане, двадцять п’ять років.

— А пенсія велика?

— Сто екю.

— Бідолашне людство! — пробурмотів граф Монте-Крісто.

— Що кажете, мосьпане? — запитав телеграфіст.

— Та кажу, що все це дуже цікаво.

— Що саме?

— Усе, що ви оце мені показуєте... І ви геть нічогісінько не тямите в сигналах?

— Нічогісінько.

— І ніколи не намагалися втямити?

— Ніколи. Нащо воно мені?

— Але ж є сигнали, що стосуються саме вас?

— Авжеж.

— То їх розумієте?

— Вони завжди ті самі.

— І кажуть вони?..

— «Нічого нового», «У вас вільна часина», або ж «До завтра»...

— Авжеж, це звичні сигнали, — сказав граф Монте-Крісто. — Та погляньте, здається, ваш кореспондент рухається?

— Еге, і справді. Дякую, мосьпане.

— Що ж він вам каже? Таке, що ви розумієте?

— Так, він питає, чи готовий я.

— І ви відповідаєте...

— Сигналом, який каже моєму кореспондентові праворуч, що я готовий, а кореспондентові ліворуч пропоную теж приготуватися.

— Дотепно зроблено, — зауважив граф Монте-Крісто.

— Ось зараз побачите, — з гордістю сказав чоловічок. — За п’ять хвилин він озветься.

— То в мене є п’ять хвилин, — пробурмотів граф Монте-Крісто. — Що ж, це навіть більше, ніж мені треба. Любий мій, — сказав він, — можна поставити вам одне запитання?

— Будь ласка.

— Ви любите садівництво?

— Страшенно.

— І вам хотілося б мати сад на дві десятини замість п’ятачка на двадцять футів?

— Шановний пане, у мене там був би рай земний.

— Вам кепсько живеться на тисячу франків?

— Та кепсько, але якось викручуюся.

— Так, але садок у вас мізерний.

— Правда ваша, садок малесенький.

— Та ще й вовчки у нім аж кишать і все пожирають.

— Авжеж, це справжнісіньке лихо для мене.

— Скажіть, що було б, якби, на превелике лихо, ви одвернулися тієї хвилі, як почне рухатися