Читати книгу - "Твори. Том 1"

Доктор Онора тільки посміхався. Він завжди старався через п’ять хвилин після консультації забути, скільки склянок приписав хворому.

— На дві більше чи менше, — казав він Гонтранові під веселий настрій, — це хіба що джерело помітить; та й йому воно не болітиме!

Онора дозволяв собі єдиний глумливий жарт, щодо свого скрупульозного колеги, назвавши того «лікарем при купелі святої сідниці». Заздрощі його були обережні, спокійні і лукаві.

Іноді він додавав:

— О, цей знає хворого як свої п’ять пальців… а для нас це ще навіть краще, ніж знати хворобу!

Та ось одного ранку до готелю «Монт-Оріоль» прибула знатна іспанська сім’я, герцог і герцогиня де Рамас-Альда-варра, які привезли з собою свого лікаря, доктора Мазеллі, італійця з Мілана.

То був чоловік років тридцяти, високий, тонкий, дуже вродливий молодик з вусами.

З першого ж дня він покорив усіх за столом: герцог, людина похмура і потворно гладка, ненавидів самотність і волів їсти в спільній залі. Доктор Мазеллі вже знав на ім’я мало не всіх, хто там обідав; кожному чоловікові він сказав щось приємне, для кожної жінки знайшов комплімент, навіть кожному служникові усміхнувся.

Сидів він праворуч від герцогині, вродливої жінки років тридцяти п'яти — сорока, блідої, чорноокої, з синяво-чорним волоссям, і за кожною стравою казав їй: «Трошки», або: «Ні, цього не можна», або: «Так, це їжте». І сам наповнював їй келих, ретельно в точній пропорції змішуючи вино з водою.

Він стежив і за харчуванням герцога, але явно недбало. А втім, пацієнт зовсім не зважав на його поради, по-звірячому жадібно все їв і випивав щоразу по дві карафки нерозведеного вина, потім виходив на свіже повітря, вмощувався на стільці біля дверей готелю і починав гірко бідкатися, нарікаючи на кепське травлення.

Після першого ж обіду доктор Мазеллі, з одного погляду вже оцінивши всіх, підійшов на терасі казино до Гонтрана, що курив сигару, відрекомендувався і почав розмову.

За годину вони вже були приятелями. На другий день він попросив познайомити його з Христіаною, коли вона вийшла після ванни, і, поговоривши хвилин десять, здобув її симпатію; того ж дня Мазеллі познайомив її з герцогинею, що так само, як і герцог, не любила самотності. -

Він за всім наглядав у домі іспанського вельможі, давав чудові поради кухареві, покоївці — цінні вказівки про те, як доглядати волосся її господині, щоб воно зберегло свій прекрасний відтінок, було блискуче й пишне, кучерові — дуже корисні ветеринарні настанови, допомагав герцогському подружжю легко й приємно проводити час, вигадував усілякі розваги і вмів заводити в готелях короткочасні знайомства, завжди розумно їх вибираючи.

Герцогиня казала про нього Христіані:

— Це, пані, воістину чародій, він усе знає і все вміє. Йому я зобов’язана своєю постаттю.

— Як це — постаттю?

— Так, так, я, було, почала товстіти, а він урятував мене за допомогою режиму та напоїв.

Він і саму медицину вмів зробити цікавою, бо говорив про неї невимушено й весело, з легким скептизмом, що переконувало слухачів у його зверхності.

Все це дуже просто, — казав, — я не вірю в ліки. Чи, точніше, майже не вірю. Стара медицина виходила з того принципу, що на все є свої ліки. Вважалося, що Бог у своїй божественній доброті створив ліки від усіх недуг, а людям, може, з лукавства, лишив клопіт знаходити їх. І люди знайшли силу-силенну тих ліків, тільки ніколи певно не знали, від яких хвороб вони помагають. Бо ж насправді ліків немає, є тільки хвороби. Коли виникає якась хвороба, то одні кажуть, що її треба спинити, інші,— що треба прискорити її перебіг. Кожна школа вихвалює свої методи. І буває, що в одному і тому ж випадку вдаються до зовсім протилежних і суперечливих способів лікування: той приписує лід, а той — припарки, той — дієту, а той — посилене харчування. Не кажу вже про безліч отруйних речовин мінерального та рослинного походження, які постачає нам хімія. Вони впливають, це правда, але як саме — цього ніхто не знає. Іноді допомагають, іноді вбивають.

І Мазеллі палко твердив, що тут не може бути певності, не може бути наукової основи, аж поки органічна біологічна хімія не стануть вихідним пунктом нової медицини. Він розповідав анекдоти про дивовижні помилки найвидатні-ших лікарів, доводив безглуздість і облудність їхньої так званої науки.

— Примусьте працювати тіло, — казав він, — примусьте працювати шкіру, м’язи, всі органи, а особливо шлунок, який живить весь організм, регулює його діяльність і збирає в собі життєві сили.

Доктор запевняв, що може з власної волі, самим тільки режимом, робити людей веселими чи смутними, здатними до фізичної чи розумової праці — все залежить від характеру призначеного харчування. Може впливати навіть на розумові здібності, на пам’ять, уяву, на всю інтелектуальну діяльність. І на закінчення казав жартома:

— Ну, а я лікую масажем і кюрасо.

Про масаж він розповідав дивні речі, говорячи як про

Бога про голландця Амстранга, що творив чудеса. Потім, показуючи свої тонкі білі руки, додавав:

— Ось цим можна воскрешати мертвих.

І герцогиня потверджувала:

— Справді, він масажує чудово.

Він вихваляв також алкогольні напої, рекомендуючи їх у певний час і в невеличких дозах для збудження діяльності шлунка, і сам, уміло комбінуючи, виготовляв різні суміші, які герцогиня мусила пити в призначений час то перед їдою, то після неї.

Щодня о пів на десяту він приходив до кафе при казино і просив дати його пляшки. Йому приносили їх, замкнуті на маленькі срібні замочки, ключ від яких був у нього. Мазеллі повільно наливав потроху то з одної, то з другої в гарну синю склянку, яку шанобливо тримав перед ним вишколений лакей.

Потім лікар наказував:

— От! Несіть герцогині до її ванної, хай вип’є, коли вийде з води, ще не одягаючись.

Часом цікаві розпитували його:

— Що у вас там?

Він відповідав:

— Нічого, тільки кріпка ганусівка, чистісінький кюрасо і добряча ялівцівка.

За кілька днів цей красень-лікар став центром уваги всіх хворих. Щоб дістати від нього пораду, вдавалися до всіляких хитрощів.

Коли він, гуляючи, йшов по алеях парку, гарні молоді дами, сидячи на стільцях і відпочиваючи між двома склянками води з джерела Христіани, звідусіль гукали його:

— Докторе!

Мазеллі зупинявся, всміхаючись, і його вели на хвилинку до стежки, що йшла понад річкою.

Спочатку розмовляли з ним про се, про те, потім обережно, вміло, кокетуючи, заводили мову про здоров’я, але говорили зовсім байдуже, ніби йшлося про якісь дрібниці.

Адже цей лікар не був у розпорядженні публіки. Йому не можна