Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Час було починати танок.

Я перетнув трамвайну колію, поминув готель «Принц Генріх», пройшов по Модестгасе й зупинився перед кав'ярнею «Кронер». На мить я завагався. У скляних дверях, запнутих зсередини зеленим шовком, я побачив своє віддзеркалення: тендітний, майже дрібної будови юнак, що скидався чи то на молодого рабина, чи то на людину богеми, чорнявий, у чорному костюмі юнак, що чимось невловимим нагадував селюка. Я ще раз засміявся й відчинив двері. Офіціанти в зелених фартухах, чорних жилетах і білих сорочках із білими краватками саме ставили на столики вази з білими гвоздиками й підсовували на місце оправлені в зелену шкіру меню. Двоє дівчат, одна рожевощока й білява, а друга бліда й чорнява, викладали в кухонному буфеті кекси, цілі стоси бісквітів, поновлювали візерунки з крему, вишаровували до блиску срібні лопатки для тортів. У кав'ярні ще не було жодного відвідувача, всюди панувала чистота, як у лікарні перед обходом головного лікаря, офіціанти виконували свій балет, у якому я легким кроком протанцював своє сольне па. Статисти й лаштунки були до моїх послуг. Статисти були чудово вимуштровані, мені подобалося, як ці три офіціанти переходили від столика до столика й добре розрахованими порухами ставили сільничку, вазу з квітками, ледь поправляли меню, яке, видно, мало лежати під певним кутом до сільнички, ставили білі як сніг порцелянові попільнички з золотими берегами. Гарний танок, він мені подобався, приємно вражав мене, оце-то місто, куди тим провінційним закутням, у яких я досі жив.

Я пройшов у найдальший лівий куток зали, кинув капелюха на стілець, поклав поряд блокнот та коробочку з олівцями й сів. Офіціанти верталися від кухні, нечутно штовхаючи поперед себе столики на колесах,— тепер вони розставляли ріжки з підливою і вішали держаки для газет. Я розгорнув свій блокнот і прочитав — укотре вже? — вирізку з газети, яку наліпив із внутрішнього боку обкладинки: «Відкритий конкурс на побудову бенедиктинського абатства в долині річки Кіси між хуторами Штелінгерова Печера й Герлінгове Сідло, приблизно за два кілометри від села Кіслінген. Кожен архітектор, що вважає себе здатним здійснити цю будову, може взяти участь у конкурсі. Документацію можна отримати за 50 (п'ятдесят) марок у нотаріальній конторі доктора Кільба, Модестгасе, 8. Останній термін подання проекту — понеділок 30 вересня 1907 року, 12 година дня».

Я лазив між купами цементу і стосами нової цегли, перевіряв, чи добре вона випалена, оглядав цілі гори базальтового каміння, бо вирішив облицювати ним двері й вікна. Холоші штанів у мене були заляпані болотом, а піджак — забризканий вапном, у бараках на будові лунали сердиті слова. Ще й досі не привезли мозаїчних плиток для зображення ягняти божого над головним входом? Крик, сварка. Кредит то закривали, то відкривали, у четвер після обіду перед моєю конторою десятники ставали в чергу, бо в п'ятницю треба було видавати платню робітникам. А ввечері я, геть виснажений, сідав у Кіслінгені в надто напалений вагон пасажирського поїзда, опускався на м'яке сидіння в купе другого класу, і поїзд віз мене через глухі села з нескінченними буряковими ланами. Кондуктор заспаним голосом вигукував назви станцій: Денклінген, Додрінген, Кольбінген, Шаклінген, на вантажних платформах лежали напоготові цілі гори буряків, сірі в темряві, наче гори черепів, а поїзд їхав далі через глухі села й бурякові лани, самі бурякові лани. На привокзальному майдані я падав на сидіння брички, що везла мене додому, а вдома падав в обійми дружини, яка цілувала мене, ніжно проводила рукою по моїх перевтомлених очах і гордо — по слідах вапна на рукавах мого піджака. Після кави я лежав, поклавши голову їй на коліна, курив омріяну сигару за шістдесят пфенігів і розповідав про мулярів, що лаються з будь-якого приводу. Їх треба розуміти, вони не лихі, тільки грубуваті й трохи червоні за своїми поглядами, але я вмію з ними ладнати, їм треба часом поставити ящик пива й підкинути кілька жартів нижньонімецьким діалектом, але ні в якому разі не чіплятися до них, а то вони можуть перевернути тобі під ноги ціле корито розчину, як колись уповноваженому архієпископа в справах будівництва, або впустити з риштування колоду, як тоді, коли до нас приїздив архітектор з урядового нагляду: величезна колода гепнула просто перед ним.

— Думаєш, я не знаю, люба, що я залежу від них, а не вони від мене, бо тепер усюди будують? І, звичайно, вони червоні, чому б їм не бути червоними? Головне, що вони мурують, допомагають мені вкластися в термін. Підморгну їм, коли підіймаюся на риштування з черговою комісією, і вони роблять дива.

— Доброго ранку, пане. Вам сніданок?

— Так, будь ласка,— відповів я й похитав головою, коли офіціант підсунув меню. Я підняв олівця і, помахуючи ним за кожним словом, чітко перерахував складники свого сніданку, наче ціле життя снідав так, а не інакше: — Прошу, принесіть кавничок на три чашки кави, дві скибки підсмаженого чорного хліба, масло, помаранчеве повидло, варене лице і сир із перцем.

— Сир із перцем?

— Так, звичайний сир, присмачений червоним перцем.

— Добре, пане.

Він нечутно подався зеленим килимом повз накриті зеленими обрусами столи до віконця кухні, не офіціант, а зелена примара, і зразу ж прозвучала саме та фраза, якої я сподівався,— статисти були добре вимуштровані, а з мене був добрий режисер.

— Сир із перцем? — перепитав у віконці кухар.

— Так,— мовив офіціант,— звичайний сир, присмачений червоним перцем.

— Спитай гостя, скільки йому покласти перцю в сир.

Я почав малювати фасад вокзалу. Коли офіціант повернувся, я саме впевненими