Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— Зараз ми поїдемо з бабусею Кете, і каштани ти посмажиш у дідусевому каміні. Дідусь буде радий.

— І зостанемося там на ніч?

— Авжеж.

— Тоді я залишу тут трохи горіхів і каштанів для тата. А молоко?

— Молоко поставимо в холодильник, не скисне.

— То мені збиратись?

— Візьми тільки ляльки. Дещо з одежі я прихоплю сама.

— До речі,— озвалася Блюм, коли Кіт пішла,— вам нічого боятись, сусіди до вас як ставились, так і ставляться. Кому це сподобається — вже кілька місяців у селі висне поліція! Але на вас люди не сердяться, на вас ні, а ось на отих... Ви там зостанетесь, либонь, довше, ніж на одну ніч, еге?

— Так... Але чому ви про це питаєте, Маріє? Ви щось знаєте? Скажіть мені!..

— Нічого я не знаю, пані Сабіно. Їй-богу, нічого не знаю. Я тільки бачу, я відчуваю, що на душі у вас не тільки дитина, яку ви ждете... Якийсь камінь... Що вам принести — чаю чи кави?

— З хвилини на хвилину має приїхати мама, пити чай чи каву вже, мабуть, ніколи. А ви гадаєте, мені слід зостатись?

— Ні, їдьте, так буде краще. Либонь, краще... У мене ніколи не було людини, до якої я могла б піти, якби мені раптом набридла сім'я. Хіба що могла б поїхати до сестри в місто. Але там довго не погостюєш — так, до вечора. У квартирі тіснота... І коли вони посходяться всі з роботи — діти, чоловік... А в монастир мені теж не хочеться, хоч там мене, мабуть, і прийняли б. Хай навіть дитина... Радійте, що маєте до кого прихилити голову. І їдьте...

— А ви б зі мною поїхали, якби... Не плачте, люба Маріо, не плачте... Я ж іще вернуся.

— Не вернетесь. Хіба, може, до Блора, навідати нас. А в цей дім ви вже ніколи не вернетесь... Я з вами й поїхала б, якби... Я знаю тільки одне й від вас цього не потаю. Я мушу вам це сказати, ви ж бо завше були до мене такі добрі... Дитя не од вашого чоловіка, а до того, чиє воно, ви піти не можете...

— Ви знаєте, хто він?

— Не знаю.

— Справді не знаєте?

— Ні Присягаюся вам. Я лише вмію полічити, а п'ять місяців тому...— Вона ледь помітно всміхнулась.— І як тільки ви це... той... улаштували? Тут же так наглядають, так охороняють, а ніхто в світі нічого й не укмітив. Це просто... Просто диво дивне. Мені аж лячно стає. Хто б міг про вас таке подумати?..

— Лячно кого — мене?

— Ні, просто так. Лячно, що люди бувають такі хитрі... А ось і ваша пані матуся! Не забувайте мене. Коли я вам потрібна, то й ви мені потрібні. А може, все ж таки чайку?..

— Ні, дякую. Я хочу поїхати, доки не повернувся додому чоловік.

Від вхідних дверей вона побачила, як із машини вийшов шофер (то був не Блюртмель), відчинив Кете дверцята, а потім став біля Кюблера. Це був і не Губерт — що, звісно, теж могло б трапитись,— а зовсім чужий чоловік, котрийсь із новеньких, і своїм виглядом він скидався скоріше на когось із концерну, ніж на поліцейського. Бачити Кете завжди дуже приємно — їй уже, певно, десь під шістдесят, а з вигляду ніколи такого не скажеш. Кете належить до того типу людей, якому важко й назву придумати (вони всякчас здаються спокійними, хоч насправді постійно нервують), і вона не завжди вміє дійти згоди зі своїми перукарками. Однак цього разу зачіска в неї вдалася на славу: вузол сивих кіс, переплетений чимось білим, їй дуже личив. Кете й сьогодні була вочевидь збуджена; вона привезла з собою торбинку з печивом — хотіла, видно, випити чаю,— поцілувала Кіт, потім її, Сабіну, й промовила чи, скоріше, вигукнула:

— Ти вже чула?

— Ні. А що?

— Вони зробили його головою правління! Фріца, твого батька. Таки обрали. Я щойно почула по радіо, в машині. Доведеться мені одразу вертатись назад — не можу ж я покинути його самого. Тепер нам гаплик — жодної хвилинки не матимемо спокою, ні на мить не зостанемося самі. Бляйбль свого таки домігся!

— О господи, хто б міг подумати!.. А батько ж уже не молоденький... І хворий.

— Але ж він їм так підходить, сама знаєш,— сивий як голуб, добрий, освічений, і коли Пліфгер більш не схотів... Такий лагідний... І голос, як давав інтерв'ю, був куди приємніший, ніж колись,— я щойно чула по радіо. Він, звісно, поводиться так, ніби це для нього велика честь. Довіра, відповідальність і таке інше... А ти, доцю... Ми ж бо й не туди, що ти при надії і вже на шостому місяці.

— Гребнітцер усе