Читати книгу - "Вовк-тотем"

— Однак ми не можемо його вбити! — сказав Ян Ке. — Краще потихеньку відпустимо його й скажемо, що він перервав ланцюг і втік.

Чень, зціпивши зуби, сказав:

— Ми не можемо його ні вбити, ні відпустити! Ми повинні терпіти день за днем. А якщо й відпускати його, то не тепер, адже в таборі скрізь бігають чужі собаки, тож якщо ми його відпустимо, собаки наздоженуть його й розірвуть. Тепер ти щодня пастимеш отару, а я вночі сторожуватиму, а вдень охоронятиму Вовчика.

Ян Ке сказав:

— Залишається тільки так і зробити. Але якщо на бригаді віддадуть наказ убити малого, ми відразу ж його відпустимо й відвеземо його подалі звідси, де немає собак.

Ґао Цзяньчжун тільки гмикнув:

— Ви, двоє — добряки, але почекайте, незабаром сюди прийдуть скотарі. Я цілу ніч не міг виспатися через його ґвалт і в мене страшенно болить голова, тож навіть мені хочеться його прикінчити!

Ще не встигли вони допити ранковий чай, як за дверима почувся цокіт копит. Чень Чжень і Ян Ке так налякалися, що поспішили вибігти надвір, однак Улзій і Старий Біліґ уже були перед дверима. Вони не спішувалися, а об’їжджали юрту в пошуках Вовчика, і тільки на другому колі помітили залізний ланцюг, який вів у підземну нору. Старий зійшов з коня й спробував зазирнути в середину нори, після чого сказав:

— Не дивно, що його не знайдеш — ось де він сховався.

Чень і Ян поспішили узяти вуздечки й прив’язати коней до колес воза. Вони обидва не наважувалися говорити, очікуючи почути вирок.

Улзій і Біліґ присіли за вовчим колом і звідти дивилися в нору. Вовчик лежав на боку, відпочиваючи, і його дратували ці чужі люди, тож він видав загрозливе сопіння і його погляд зробився лютим.

Старий сказав:

— Ого! Це цуценя вже так виросло! Воно більше за диких вовченят! — і повернувшись до Ченя, продовжив: — Ти справді викохуєш його — придумав вирити йому прохолодну печеру! Останнім часом я думав, що ти прив’язав малого на самому сонці, тож не потрібно, щоб хтось його вбивав — він сам спечеться на сонці.

Чень дуже обережно сказав:

— Батьку, цю нору вирив не я, а Вовчик сам. У той день він дійсно ледь не спікся, крутився тут, бідний, півдня, аж поки не вигадав такий от спосіб.

В очах Старого промайнув подив, він кинув поглядом на Вовчика, помовчав трохи, а потім спитав:

— Він сам зміг вирити нору, хоча мати його цьому не вчила? Напевне, Тенґер не хоче, щоб він помер.

Улзій сказав:

— Вовки вміють користуватися своїми мізками набагато краще від собак. А іноді бувають навіть розумнішими за людей.

Чень, серце якого невпинно калатало, видихнув:

— Я… я сам ламаю голову, як таке мале вовченя могло здобути таке вміння? Адже коли я приніс його сюди, в нього ще очі не відкрилися, він навіть матері своєї не бачив!

Старий сказав:

— Вовки мають розум. Якщо немає матері навчити, то хіба не може Тенґер його навчити? Учора вночі ти ж бачив, як він виє на небо? Жодна інша тварина в степу так не робить, тільки вовки. Чому так? Хіба я не казав раніше, що вовки — улюбленці Тенґера? А коли сірих у степу спіткають труднощі, вони починають вити до неба — прохають допомоги в Тенґера. Тож більшість здібностей вовки здобули від Нього. Степові вовки давно навчилися «зранку звертатися за інструкціями, а ввечері — доповідати». Степовики також, коли їх спіткають труднощі, піднімають голову й прохають Тенґера про допомогу. Серед усіх істот у степу тільки вовки й люди шанують Тенґера.

Погляд, яким Старий дивився на Вовчика, значно пом’якшився, й він заговорив далі:

— Степовики навчились у вовків шанувати Тенґера. Адже ще коли монголи не прибули в степ, вовки вже щодня й щоночі піднімали голови й вили до Нього. Життя в степу гірке, а в душах у вовків ще більше гіркоти. Ночами, коли старі люди чують виття вовків, вони часто можуть плакати від душевного болю.

Чень Чжень був уражений відкриттям: дійсно, за довгий час спостережень він помітив, що в цьому неосяжному степу тільки вовки й люди можуть вити або безмовно молитися до неба. Степовикам і вовкам живеться надзвичайно сутужно в цьому чарівному, але бідному степу, і їм нікуди подіти цю свою скруту, тож вони часто відкривають свої душі небу. З наукової точки зору, вовки виють до неба, щоб їхній голос міг передати інформацію якнайдалі, найширше і найточніше. Однак з точки зору почуттів, Чень більше схилявся до пояснення Батька Біліґа. Якщо в житті людина не матиме якоїсь духовної підтримки, тоді воно стане безнадійним. Очі Ченя почервоніли від сліз.

Старий обернувся до Ченя й сказав:

— Не ховай свою руку! Це вовченя її подряпало? Вчора вночі я все чув. Дитино, ти думаєш, я прийшов, щоб убити малого?.. Сьогодні вранці до мене приходили цілими гуртами конопаси й чабани зі скаргою на тебе й з вимогою, щоб бригада постановила вбити вовченя. Але я порадився з Улзієм і ми вирішили, що ти можеш утримувати його далі, однак