Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Що я вам ще хочу сказати? Після того випадку у вагоні, після того грозового і дощового дня, коли я зустрів її, свою АЮ, я наче змінився. На старості літ, що дивно. Не все у житті, як ви знаєте, гладко. Буває, в транспорті чи в магазині в черзі, чи ще де-небудь штовхнуть мене чи й образять. (Старих людей у нас, на жаль, не дуже шанують). Спалахне в мені обида чи й гнів. Ну ж, думаю, я ж тобі з-зар-раз ур-ріжу!.. І неодмінно в ту мить перед внутрішнім моїм зором виникне АЯ… Злегка похитуючись, ВОНА довірливо й приязно-лагідно на мене «дивиться», як не кажучи: будь добрішим… Навчися людям прощати їхні невільні похибки… І я відчуваю, як від того видива перед моїм внутрішнім зором, від моєї АЇ, вщухає у мені спалах гніву, влягається дратівливість, бажання кому-небудь дозолити. Я посміхаюся, і навколо мене теж посміхаються. «АЮ, — шепочу я, — спасибі, що ти зі мною, і не залишаєш мене самотнім ніколи…» І на душі в мене стає затишно і добре. Наче я щойно виконав свій найважливіший обов’язок перед людством. І наче пахне мені чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним… Тільки ви вже не подумайте, будьте ласкаві, що старий, мовляв, розфантазувався. Просто я такий уже вдався.

Пий! І в вогонь весняного гармидера

Кинь дірявий, темний плащ зими.

Недовгий шлях земний. А час — то птах.

У птаха — крила. Ти — на краю пітьми.

… І мені здалося — та й нині здається і до скону віку здаватиметься, бо ж всі ми роковані, — що я тоді й справді побував в Озонії, щасливій країні, з якої — якщо вже бевкне по тобі дзвін (пригадуєте: не питай по кому б’є дзвін, він б’є по тобі), вихід лише один — у чорне провалля прірви, званої ще небуттям. А прірву подолати у два стрибки неможливо — кожному доля посилає лише один шанс на один стрибок. А його якраз… Аби загуркотіти в безодняву, де мить і мільйоно-мільярдоліття — суть одна…

… Двері відчинилися зненацька і різко, ледь чи не відлетіли до протилежної стіни, наче хто їх штурхнув тараном і в палату зі скрипом почала вкочуватись висока, хижо вузька, наче щука, довга та громіздка на вигляд качалка — по ширині якраз одному лягти. З боку, напроти переднього колеса на скрученому в мотузочок бинтику теліпався (вона чомусь миттєво зафіксувалась в моїй пам’яті, як на фотоплівці) фанерна бирка з фіолетовим написом: «Хірургія. Операційна. Інвент. № 18».

І хоч в палаті нас лежало троє, але я миттєво збагнув: це за мною. Що через хвильку й підтвердилось.

Як тільки качалка вкотилася в палату, за нею виросла дебела жінка в зеленій хірургічній масці, в такого ж кольору куртці та штанях, в цератовому (чи якому там?) фартусі, що закривав їй груди аж по шию, на руках — блискучі еластичні рукавички — вона й штовхала поперед себе свій моторошний транспорт.

— Чемерис??! — майже весело вигукнула (двоє моїх однопалаточників, які насторожено посхоплювалися, полегшено перевели подихи). — Хто Чемерис? Ви? Роздягайтесь, зараз я вас покатаю!..

Я почав було бурмотіти (губи чомусь враз зробилися холодними й дерев’яними), що, мовляв, міг би й на своїх двох дістатися операційної, та й стільки там того ходу, але мене не було навіть вислухано до кінця.

— На своїх заборонено. На своїх до дівчат будете бігати. А на операцію тільки на качалці… І взагалі — ніяких розмов! Роздягайтесь пошвидше, операційна бригада вже в зборі, маємо з’явитися за п’ятнадцять хвилин на восьму.

Я квапно стягнув піжаму й майку.

— Труси теж знімайте!

— Я-ак? — розгубивсь я. — Зовсім го-голим?

— Зовсім голим, — в очах медсестри спалахують веселі вогники. — Я прикрию вас простирадлом. А мене соромитись не треба. Я вже надивилася і не на таке… Одяг заберуть у камеру сховку, бо невідомо, коли ви повернетесь з операції і в яку палату… Ей, ей, натільний хрестик на ланцюжку зняти. Обручка є? Геть з пальця! Чому? А раптом після операції руки розпухнуть? Пальці наллються. Тоді доведеться її розпилювати. Вам витрати, а нам зайва морока і неприємності. Якщо маєте вставну щелепу — вийміть… А втім, анестезіолог перед тим, як пригостить вас газом, що його він називає прекрасним гірським повітрям, неодмінно проведе ревізію у вашому роті… Ну, здається, все. З Богом!.. Поїхали!..

І ми поїхали. Я голий на качалці, але накритий по саме підборіддя холодним простирадлом, що різко пахтіло дезинфекцією та медикаментами, дружина, витираючи сльози, йшла збоку, дужа медсестра легко, наче граючись, штовхала качалку…

Було сім годин сорок хвилин чудового травневого ранку. За вікном (квартирка в палаті відчинена) у лікарняному парку невгамовно лящало безтурботне дрібне птаство…

Перед наглухо зачиненими дверима операційного блоку, власне, його передбанника, дружині загородили дорогу.

— А ви можете чекати в коридорі відділення.

Перед тим, як двері, розчинившись, проковтнуть качалку зі мною й медсестрою, дружина востаннє тремтячою рукою осінила мене дрібними-дрібними хрестиками…

Операційна, куди мене завезла веселоока медсестра, в першу мить видалась мені огромом, без кінця і краю,