Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Рука моя знову прямкує до кишені, впливає в темну печеру й плаває там, щоб знайти вчорашнього листа. Він помнутий і потертий. І я зі злісним задоволенням рву його на маленькі клаптики. Рву й пускаю в повітря зовсім так само, як рвуть і пускають у повітря свій цвіт оці білі яблуні.

Думаю, що коли в душі зникає щось старе — це не тільки смуток, а й радість, бо й смерть у цьому світі — не тільки біль і розпач, але й звільнення. Щось подібне відчував, коли розійшовся з жінкою, — все в мені плакало, а в глибині душі відчувалася лиха радість. А може, й не лиха, може, радість звільнення?

І я раптом збагнув, що саме так людина вмирає. Рве в собі нитки, яких нав’язано за життя і якими припнута до землі, як прив’язали до землі Гулівера ліліпути. Ліліпути — це дні наші минулі, тіні, які навіщось хапаються за нас, лізуть по нас, залазять у душу, в серце, голову, нутро, хоч вони мертві й ніщо.

Озираюся навкруги, і мені раптом хочеться з цього світу втекти. Втекти від себе, роботи своєї, квартири, родичів, міста, дороги, яблунь, батьківської хати, і десь у глибині того ніщо лягти на білій спечній землі, на солончаку, іскристому та мулькому, і хай до мене підповзає мусянжеве створіння з картини Босха. Хай буду я приклеєний до солончака, хай волосся моє запустить у нього коріння, і хай іскриться і грає, висяюється довкола мене сіль.

Стою біля дороги, по якій потоком летять авта, обдають мене їдкими хмарами перегару зі своїх випускних труб і байдуже блимають оком лобових шиб — мені навіть здається, що вже ніколи не перейти дороги, за якою новий путівець, порожній, білий і безлюдний, путівець до батьківської хати, яку немилосердно руйнують червонолиці чоловіки і яка поступово перетворюється на порох землі. І я, маленька людина цього світу, котра почала втечу від себе, відчуваю в собі радісний розпач, бо ще одну святу павутину-нитку, що в’яже мене до цього світу, мушу обірвати. А раз так, пускаю в себе часточку власної смерті.

Усміхаюся автам, котрі летять і летять дорогою, і надчікую моменту, аби перейти на той бік. І мені приходить на думку дивне латинське слово collabor чи collapsus, що значить обвалитися чи розвалитися, впасти чи повалитися, а ще померти, чи ослабнути, чи потонути, чи поринути, — а все заразом є те ж саме, те, що раптом навідало, і душа від того обсновується павутиною, безконечною ниткою із бабиного літа, хоча навколо красується весна, і травень, і все повне сонця та світла. Але не раз трапляється, що нитка обривається чи січеться, і відчуваєшся раптом оголеним, і самотнім, і це, можливо, тому, що скільки не ховай голого свого тіла за одежею, воно ніде не дівається, а тільки блазенно криється у тінь чи ніч. І та тінь чи ніч проникає, чи тоне, чи поринає глибше і допливає серця, відтак людина раптом лякається якихось незбагненних у собі закладин, що й приводить її до солончака. Отоді й приходить те, що називається колапс, і душа починає виплітати незрозумілу музику, в якій і невпевненість, і самотність, і хиткі спогади, і спроба зачепитися скорченими пальцями за прискалка, адже ноги ніяк не можуть відшукати опертя. Саме в такі хвилини мені думається, що життя — це сон, бо від нього залишаються неясні, оповиті павутиною уривки, а система таких уривків і є ти, людино, яка щосили хоче упевнити себе, що вона в цьому світі щось.

Переді мною горби, притрушені легеньким снігом, на цьому тлі по-особливому голими й самітними видаються дерева; саме ці дерева на снігу й викликали в мене це почуття — затаєний, глибокий і не зовсім зрозумілий стогін. Дивився на того краєвида за вікном (квартиру я змінив, цього разу найнявши однокімнатну на дев’ятому поверсі) і думав не так про власну самотність, як про неможливість обійти відчуття тихого спокою смерті, приреченості чи застиглості. Восени завжди відчуваю щось таке, але не завжди однаково. Не завжди душа моя — розкрита рана перед голим небом, навіть таким убогим, як оце зараз, не завжди пробуваю у стані колапсу, бо назагал я людина не песимістичного світовідчування. Але щоб це надійшло, треба, аби у душі бозна з яких причин чи побудок згустилося сіре, те, чого не помічаєш щодня, те, що крапає в душу по краплі. Тоді роздивляєшся раптом навкруги і чуєш, як у серці бринькає увіч розладнана струна. Коли живеш сам, це простіше, а коли поруч квокче про кофточки й туфлі дружина й репетують як навіжені діти? Це, однак, не моя доля, а мого найближчого університетського товариша, з яким тепер зустрічаюся, може, раз на рік: ми вже не хочемо розуміти один одного так тонко й докладно, як прагли цього бувши юнаками. Але це довга пісня, і я думаю про те мимохіть, бо сьогодні замкнутий у малій клітці позиченої кімнати і не маю потреби бігти, як завжди, на роботу — сьогодні в мене така собі непередбачена неділя серед тижня; така неділя, однак, у мене буде завтра й післязавтра, скільки витримаю. Тобто маю непередбачену відпустку, за неї навіть виплатили гроші, бо цього року у відпустці не був. Таке сталося вперше відколи закінчив університета — скільки це минуло тих років. Я пробую порахувати, але ні, це заскладна арифметика, нічого вона мені не дасть. Та всі ті роки були, всі вони залишились у маленькому музейчику, де мав щастя щодня дивитися на суху, аж до черепа пристала, шкіру обличчя мого зава; зрештою, мені не було там погано аж до того дня, коли сталася… ну, ота випадковість чи, може, зачіпка. Мав поруч ще одне обличчя, цього разу жіноче, моя «колежанка», як називав подумки, — вічно загнана, часто й невдоволена: в неї діти, чоловік, стільки всього треба: попрати, наварити, скупитися, те-те-те-те — мимохідь кинутий