Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

К. Лоський (1874—1933 рр.). Суспільне надбання

Хто такий Кость Лоський?

Юрист, громадсько-політичний діяч, письменник, видавець, публіцист, один з активістів українського національного руху на Холмщині, організатор «Просвіти» в краї. Народився в Санкт-Петербурзі. Навчався в тамтешньому та Варшавському університетах. Служив в урядових установах Холмської губернії. У 1917—1918 рр. — комісар Бучацького повіту в Галичині, помічник губернського комісара Галичини, крайовий комісар Холмщини. Член УЦР, керівник департаменту Генсекретаріату внутрішніх справ. У 1918 р. — посол Української Держави, потім УНР у Фінляндії, Швеції та Норвегії (місцеперебування місії — Стокгольм). З 1920 р. на еміграції у Чехословаччині. Помер у Празі.

УНР після Варшавської угоди — продовження

В понеділок, 26 квітня, 3-тя та 6-та польськi армії під особистим проводом Пілсудського розпочали наступ на Київ.

1 травня в Україну повернувся Петлюра. 7 травня «об’єднана» армія увійшла до Києва.

Днем раніше в районі Ямполя до неї пробилися частини Дієвої армії[734].

Максимальне просування союзних збройних сил РП та УНР у 1920 р. Суспільне надбання

Основні клопоти уряду УНР весняними днями 1919 р. — питання перебазування з Кам’янця до Вінниці, підготовка урочистостей, пов’язаних з приїздом до цього міста Пілсудського та перерозподіл залишків державних фінансів. 3 травня Петлюра ухвалив реорганізацію уряду[735], а 8 травня у Кам’янці дав новопоставленим міністрам настанови, якими ті повинні були керуватися в повсякденній діяльності. Указівки стосувалися долі «повстанських загонів» та «галицьких частин», питань митної політики та кордонів між обома державами, порядку обігу польської валюти на території УНР, налагодження стосунків між польськими військами та українським населенням, порядку функціонування земських установ, стану Дієвої армії, аграрної проблеми тощо[736].

Польські війська на Хрещатику. Суспільне надбання

Формалізація одноособової влади Петлюри

Відведений йому долею недовгий час Петлюра використав передовсiм для остаточного оформленння режиму одноособової влади.

19 травня у відставку подав Мазепа, 21 травня Рада Міністрів у черговий раз скасувала закордонні повноваження Макаренка та Швеця. У документі, підписаному Петлюрою, йшлося про таке: «1. З приводу відновлення праці уряду У. Н. Р. і перебрання міністерством закордонних справ провадження цілої закордонної політики, скасувати уповноваження, надані членам Директорії А. Макаренку і Ф. Швецю в листопаді 1919 р. 2. Визнати необхідним, в державних інтересах, негайне повернення з-за кордону членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця. 3. Доручити міністерству закордонних справ негайно про цю постанову довести до відома як членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця, так і всіх дипломатичних представників од уряду У. Н. Р. за кордоном»[737].

Не визнаючи таку дію законною, обидва повернутися вiдмовилися. На цій підставі Голова Директорії і його уряд, iгноруючи формально дiючу «конституцiю» Трудового Конгресу, ухвалили: вважати надалі, що Макаренко та Швець «по своїй волі вийшли зі складу Директорії і перестали бути її членами»[738]. Українського громадянства були фактично позбавленi потенційні претенденти на керівництво УНР — Грушевський та Шаповал, а також iншi чiльнi дiячi українського нацiонально-соцiалiстичного руху[739]. 26 травня уряд Мазепи подав у відставку, від 31 травня його заступив новий кабінет під проводом Прокоповича.

Частина XIV

Рада Народних Міністрів. Уряд Прокоповича

Цей уряд став формально чи не найпродуктивнішим з-поміж усіх кабінетів директоріальної доби.

Він відбув аж 115 засідань (перше — 31 травня, останнє — 15 жовт­ня), на яких розглянув 523 питання, внесених до порядку денного. І це при тому, що урядовий потяг безупинно переміщався: з Вінниці — до Жмеринки, потім до Проскурова, звідти — до Кам’янця і далі — від ст. Каленівщина до Станіславова, зі Станіславова до ст. Ряшів, з Ряшова — до ст. Пржеверське, знову до ст. Ряшів, далі до Тарнова, звідки він знову перебазувався до Станіславова.

«Декларація» чітко визначила головний пріоритет зовнішньої політики УНР: військово-політичний союз із Польщею — проти більшовиків та Денікіна. Саме такий курс, на думку РНМ, мав «відкрити перед Україною широкий обрій спільного з усією Європою культурно-економічного життя».

Першим публічним документом нової РНМ стала «Декларація правительства Української Народної Республіки» від 2 червня, яка зафіксувала черговий, але знову радикальний поворот у внутрішній та зовнішній політиці держави, остаточну відмову від принципів, покладених в основу рішень Трудового Конгресу, який формально «легітимізував» цю державу.

Уряд оголосив курс на встановлення такого державного ладу, який би відповідав «дійсним потребам населення». Нові порядки мало «встановити народне представництво — парламент, складений на підставі загального, рівного для всіх, безпосереднього, таємного, пропорційного виборчого права». До скликання парламенту функції законодавчого органу влади обіцялося передати «передпарламенту», сформованому «з представників населення, місцевого самоврядування, громадських, політичних, професійних і кооперативних організацій».

Урядова Декларація обіцяла також створити «міцну дисципліновану армію», сприяти розвитку приватної ініціативи у всіх сферах економіки, «перевести систему внутрішніх реформ, ставлячи в першу чергу заведення твердої влади та планомірної організації ладу і повного спокою». Усі ці та інші марення розбивалися вщент, унеможливлювалися постулатами про «селянство, яке є основою нашої державності» та постулатом про те, що «до остаточного вирішення земельного питання в парламенті вся земля і надалі повинна залишатися в користуванню селян, котрі її оброб­люють і обсівають»[740].

Висновок автора

Автори та натхненники «Декларації правительства Української Народної Республіки» так і не зрозуміли ясних, як Божий день, речей.

Перша: основою держави не може бути ані селянство, ані будь-який інший стан суспільства. Основою держави, тим більше парламентської, може бути виключно і тільки право, втілене в системі законів. Одним з основних, Богом даних, невід’ємних, природних прав людини є право на приватну власність, у тому числі на землю. Позбавивши незаконним, насильницьким способом цього права всіх, крім «селян, котрі її оброблюють і обсівають», УНР від початку прирекла себе на криваву агонію.

Причина в тому, що селянство як стан у принципі не може бути державотвірним чинником. Держава потрібна виключно місту — як інструмент гармонізації його, міста, економічних і соціальних відносин та регуляції його взаємодії з зовнішнім світом. А основний та єдиний сенс її існування — захист та розвиток прав громадян.

Рада Народних Міністрів. Уряд Прокоповича — продовження

Видавши означену Декларацію, уряд заходився налагоджувати державні справи.

Напрямки державотворення, за умов відсутності будь-якого реального впливу на військову, зовнішню політику та доступу до валютних ресурсів, обрали такі:

— роздача грошей (наприклад, 10 млн грн «для утримання Сільськогосподарського вченого комітету України», 5 млн грн «на видачу ріжних допомог військовослужбовцям», 12 млн грн — «аванс на купівлю інвентарю для судових справ», 1 млн 650 тис. грн — на «вислання торговельно-економічної місії до Варшави»,

— передача польській стороні невідчужуваного державного майна (наприклад, «про перехід українських залізниць під польський військовий та цивільний заряд»),

— листування з Макаренком та Швецем, на листи яких уряд офіційно ухвалив «не реагувати», а натомість проголосував «необхідність» їх «приїзду... до місця осідку центрального українського уряду»,

— чергова ухвала щодо «вживання всіх заходів до найскорішого внесення до Ради Міністрів законопроектів про Конституцію і скликання передпарламенту».

Зробили спробу і з’ясувати кількість населення УНР. З цією метою видали відповідний закон. Дарма що не було кому і коли його виконувати — так само, як