Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

— Мені страшно,— сказала вона.— Ох Ешлі, пригорни мене. Мені так страшно!

Він ані поворухнувся, тільки й далі дивився на неї, міцно стискаючи в руках рукавичку. Скарлет поклала долоню йому на плече й прошепотіла:

— Що з тобою?

Його очі пильно вдивлялися в неї, шукаючи розпачливо чогось такого, чого не могли знайти. Нарешті він заговорив, і голос цей був якийсь ніби не його.

— Я хотів тебе бачити,— сказав Ешлі.— Я ладен був бігти до тебе, мов дитина, яка шукає когось, хто б її втішив... аж воно до мене самого прибігла дитина, ще дужче злякана, ніж я сам.

— Ти не... ти не можеш бути зляканим! — скрикнула вона.— Тебе ніщо й ніколи не лякало. Це ось я... А ти завжди був такий сильний...

— Якщо я й був коли сильний, то тільки тому, що вона стояла в мене за плечима,— сказав він тремким голосом і знову задивився на рукавичку й почав розгладжувати її.— І... і... вся моя сила відходить разом з нею.

В тихому голосі його почулася нотка такої смертельної розпуки, що Скарлет забрала долоню з його плеча й відступила на крок. У важкій мовчанці, яка залягла між ними, вона відчула, що зараз уперше в житті по-справжньому розуміє Ешлі.

— То це...— почала вона звільна.— То це, Ешлі, виходить, ти кохав її, так?

Він озвався немовби над силу:

— Вона — це єдина з моїх мрій, яка жила в реальному житті, яка дихала й не розвіялась від зіткнення з дійсністю.

«Мрії! — подумала Скарлет, в якій зворухнулося давнє роздратування.— Вічно у нього мрії! І ні крихти тверезого глузду!»

З важким серцем, сповненим гіркоти, вона сказала:

— Але ти був такий нетямущий, Ешлі. Невже ти не бачив, що вона варта мільйона таких, як я?

— Скарлет, ради Бога! Якби ти тільки знала, що я пережив відтоді, як лікар...

— Що ти пережив! Невже ти гадаєш, ніби я... Ой Ешлі, ти мусив би ще багато років тому зрозуміти, що ти ж її кохаєш, а не мене! І як ти цього не зрозумів? Тоді все склалося б зовсім інакше, зовсім... Ти мав би це давно збагнути й не затуманювати мені голови балачками про честь і посвяту. Якби ти сказав це мені ще багато років тому, я б... це вбило б мене, але якось я б викараскалась. А ти чекав аж до сьогоднішнього дня, до останньої хвилини Меллі, і тільки тепер зрозумів це — тоді, коли вже нічого не зміниш. Ой Ешлі, чоловіки ж повинні знатись на цьому, не те що жінки! Ти мав би усвідомити, що завжди кохав лише її, а мене просто жадав, як... ну, як Рет жадає цю Кралю Вотлінг!

Він здригнувся від цих її слів, але все так само дивився їй у вічі, благаючи мовчання і співчуття. Кожною рисочкою свого обличчя він визнавав слушність того, що вона каже. Безпорадно схилені плечі Ешлі свідчили, що він картає себе набагато дошкульніше, ніж вона могла б картати. Він мовчки стояв перед нею, стискаючи рукавичку, немов то була співчутлива долоня, і в тиші, що запала у кімнаті, обурення Скарлет розвіялось, а натомість з’явилися жалощі в парі з погордою. Їй стало прикро й соромно. Вона ж копає прибите долею і беззахисне створіння... тоді як обіцяла Мелані подбати про нього.

«І ледве встигла їй пообіцяти, як уже наговорила йому прикрих і ницих речей, хоч не було ніякої потреби, щоб я чи й будь-хто інший казав йому таке. Він і сам знає правду, і це знаття вбиває його,— думала вона безутішно.— Він так і не виріс на дорослого. З нього така сама дитина, як і з мене, і він не тямить себе зі страху, що втрачає Меллі. А вона знала, що так буде... Меллі знала його куди краще, ніж я. Тому ж вона за одним духом просила мене подбати і про Бо, і про нього. Як Ешлі зможе це витримати? Я — зможу. Я витримаю будь-що. Мені вже стільки довелося витримати. А він не зможе... він нічого не зможе витримати без неї».

— Пробач мені, любий,— лагідно мовила Скарлет, простягаючи до нього руки.— Я знаю, як тобі тяжко. Але запам’ятай: вона нічого не знає... вона ніколи й не підозрювала... Бог був добрий до нас.

Він швидко підступив до неї і обійняв, мов на одчай душі. Скарлет звелась навшпинечки, притислася теплою щокою до його щоки й заспокійливо погладила волосся йому на потилиці.

— Не плач, милий. Вона хоче, щоб ти був мужній. За хвильку вона покличе тебе, тож будь мужній. Вона не повинна бачити, що ти плакав. Це засмутило б її.

Він так міцно тримав Скарлет, аж дихати було важко, а його здушений голос звучав їй у вусі.

— Що мені робити? Я не зможу... я не зможу без неї жити!

«Я теж не зможу»,— подумала вона, здригаючись на саму думку про довгі прийдешні роки без Мелані. Але тут-таки рішуче взяла себе в руки. Ешлі покладається на неї, і Мелані також. І подумала — як колись давно, коли лежала п’яна й знеможена під місячним світлом у Тарі: «Тягарі існують для тих, хто досить сильний, аби їх нести». Що ж, у неї плечі досить сильні для цього, а в Ешлі ні. Вона випросталася, наче підставляючи плечі під тягар, і з позірним спокоєм поцілувала його у вологу щоку — без запалу, жаги та пристрасті, а просто стримано й лагідно.

— Ми дамо собі раду... якось дамо,— сказала вона.

Раптом двері в хол рвучко відчинились, і доктор Мід владно гукнув:

— Ешлі! Швидко!

«Боже! Вже вмерла! — промайнуло у Скарлет.— А Ешлі навіть не встиг попрощатись! Але, може...»

— Хутчій! — скрикнула вона голосно й підштовхнула Ешлі до виходу, бо він стояв мов укопаний.— Хутчій!

Вона розчахнула двері кімнати й підштовхнула його до порогу. Спонукуваний її словами, він вибіг у хол, усе ще з рукавичкою, затиснутою