Читати книгу - "Тінь гори"

— Вона зникла,— заявив він.

— Гаразд, тоді до пива. Ти маєш на увазі Ранвей?

— Так.

— Зникла... як?

— От щойно вона була тут, а от її вже немає. Я скрізь її шукав. Не знаю. Що робити? Я типу сподівався, що вона зв’язувалася з тобою.

— Я її не бачив,— розповів я.— І не уявляю, де вона може бути. Коли це сталося?

— Три дні тому. Я скрізь її шукав, але...

— Три дні? Що за біс, чоловіче? Чому ти не повідомив мене раніше?

— Ти — моя остання надія,— мовив він.— Я вже спробував усе інше.

Остання надія, остання людина, яка може тобі допомогти. Я ніколи так про себе не думав. Коли хтось потребував допомоги, мене завжди просили першим.

Принесли пиво. Вінсон мерщій його вихлептав, але це не допомогло.

— О Господи! Де ж вона? — голосив він.

— Слухай, Вінсоне, ти можеш попросити допомоги в Навіна. Це його робота — знаходити втрачене кохання.

— А ти можеш зателефонувати йому від мого імені?

— Я не користуюся телефоном,— нагадав я.— Але можу відвезти тебе до нього, якщо хочеш.

— Прошу,— благав він.— Будь-що. Я так хвилююсь за неї!

Ми зібралися йти, а моє пиво так і залишилося неторкане. Я зоставив Солоденькому чайові. Вони виявилися недосить солодкими.

— Іди до біса, Шантараме,— обурився він, повертаючи на стіл табличку «Зарезервовано».— Хто питиме твоє пиво? Скажи-но мені?

Я доправив Вінсона з його втраченим коханням до «Бюро втраченого кохання», яке працювало через двоє дверей від моїх, і залишив хлопця з Навіном.

Наші стосунки з Навіном трохи охололи. Я його якось образив, безсумнівно, але не розумів, як саме. Я привів Вінсона до офісу, бо довіряв Навіну і сподівався, що він це помітить.

Він сухо посміхнуся, коли я повертався до своєї кімнати, а потім розвернувся до Вінсона з серйозними запитаннями, і його обличчя посерйознішало.

Я з’їв бляшанку холодних смажених бобів, випив пінту молока і завершив цей прийом екстреного обіднього пайка келихом рому. Залишивши двері відчиненими, я вмостився на своєму улюбленому кріслі, оббитому вицвілою темно-синьою шкірою. Це було директорське крісло. Джасвант Синг отримав його від попереднього директора, який дістав його від якогось письменника зі збіса хорошим смаком на крісла. Я купив те крісло у Джасванта, а йому натомість поставив нове сяйливе директорське крісло.

Джасвант обожнював своє нове крісло й обвішав його вогниками. Я ж поставив старе крісло в кутку, де було видно балкон, а ще коридор, директорський стіл і сходи на шляху до нього. Там я написав одні з найкращих своїх творів.

Я саме писав дещо з найкращого, коли в двері постукав Навін.

— Є хвилинка? — запитав він.

Він був розумний, хоробрий і відданий. Він був добрий і чесний. Ідеальний син і брат. Але я писав.

— Скільки хвилинок?

— Кілька.

— Звісно,— сказав я, відкладаючи записника.— Заходь і сідай.

Він сів на дивані й роззирнувся навколо. Не було там особливо на щось дивитися.

— Ти завжди залишаєш двері відчиненими?

— Лише коли не сплю.

— Твоє помешкання...— почав він, шукаючи підказок у кімнаті, підготовленій для втечі.— Схоже на військовий табір, якщо розумієш мене. Я гадав, тут стане тепліше, ну, знаєш, якщо ти поживеш тут довше. Але... цього не відбулося.

— Карла називає це «втікацьким шиком».

— Їй тут подобається?

— Ні. Що в тебе на думці, Навіне?

— Діва,— повідомив він, видихаючи це ім’я, опустивши голову.

— А що з нею?

— Вона запропонувала мені роботу,— розповів він, і його обличчя зморщилося від страждання.— Саме тому я був таким нервовим.

— Ну, робота — це не так уже й погано.

— Ти не розумієш. Вона призначила мені зустріч. Один з її працівників відвів мене аж на дах її будинку на Ворлі-Сіфейсі. Там у неї офіси. Я давно її не бачив. Вона... ми обоє мали справи.

Він хотів ще щось розповісти, але стиснув вуста. Я чекав, а потім підохотив його.

— Ага.

— Вона... вона вигляд мала неймовірний. Вона підрізала волосся. Зачіска справді чудова. Одягла червоне. На даху було вітряно. Я вилупився на неї. На мить я дозволив собі вірити, що вона покликала мене туди, щоб сказати...

Він схилив голову і втупився в свої руки.

— Але натомість вона покликала тебе туди, щоб запропонувати роботу.

— Так.

— З великою зарплатнею?

— Так. Насправді навіть завеликою.

— Гаразд,— мовив я.— Вона намагається захистити тебе. Вона зациклена на тобі. Ви пережили багато чого разом. Вона хвилюється, що тепер через «Бюро втраченого кохання» ти знову повертаєшся на вулицю.

— Ти справді так гадаєш?

— Я гадаю, що вона намагається так показати свою турботу про тебе. Це не погано, а навпаки, добре.

— Може, ти й маєш рацію. Вона майже поцілувала мене тієї ночі, пам’ятаєш?

— Вона звеліла тобі заткнутися і поцілувати її. Може, тобі варто це зробити.

— А знаєш,— міркував він,— нова Діва, чоловіче, до неї ще потрібно звикнути. Я завжди знав, що думає стара Діва і що вона скаже. Щасливу, усміхнену Діву неможливо зрозуміти. Це неначе сніг на радарі. Це неначе мені потрібно знову закохатися в ту саму жінку.

— Знаєш, я колись прочитав книгу під назвою «Жінки для чайників».

— Що ти з неї виніс?

— Я не зміг нічого там розібрати. Але вона підтвердила одну річ з мого власного досвіду, яка полягає в тому, що ти не можеш збагнути думок жінки, поки вона сама про них не розповість. А щоб вона це зробила, ти маєш запитати. Колись тобі доведеться запитати в цієї дівчини, чи це серйозно.

— Гадаєш, я маю погодитись на роботу?

— Звісно ж, ні. Ти працював на її батька. Тепер ти працюєш на себе. Вона з більшою повагою поставиться до «ні», аніж до «так». Вона напевне знайде інший шлях тримати тебе неподалік.

Він підвівся, аби піти, і хотів помити свого келиха. Я поставив його на стіл.

— Ти гарна людина, Навіне,— сказав я.— І Діва знає, наскільки гарна.

Він повернувся до виходу, але блискавично розвернувся назад, як боксер.

— Агов, не забудь про сьогоднішні перегони.

— Які перегони?

— А ти не чув? Чару і Парі потрапили до нетрищ, і я кинув виклик Бенісії. Усе вже готово.

— Бенісія погодилася?

— Вона не проти.

— Ти