Читати книгу - "Твори"

Та й квартири в центрі містечка надто дорогі. Але послухайте, пане, ви мені зробили таку велику послугу, бо я ж ніколи не маю спокою в дорозі через той мішок із крамом. То я вас дуже прошу, зайдіть-но до мене на хвилинку, вип'ємо по скляночці вина з жінкою, якщо та, правда, прокинеться, бо вона в мене спить міцно і не любить, щоб її будили.* Мішок я залишу вдома, а без нього вже мені нічого не страшно, і проведу вас до міста, та ще й ціпка з собою візьму.

Я відмовлявся, він наполягав, я огинався, він умовляв мене з таким щирим жалем, з таким ображеним виглядом, — бо він таки непогано вмів говорити, — і так шкодував, що я, мовляв, не хочу випити з таким, як він, що я кінець кінцем погодився і пішов за ним безлюдною дорогою до одного з великих занедбаних будинків, з яких складається околиця передмістя.

Перед дверима я завагався. Цей високий потинькований дім скидався на пристановище волоцюг, на розбишацьке кубло., Але він уже пропустив мене вперед, штовхнувши незамкнені двері. І, взявши за плечі, повів у пітьмі до

20 Гі де Мопассан, т. 2 сходів, які я шукав навпомацки руками й ногами, природно побоюючись упасти в якийсь підвал.

609

Коли ж я натрапив на першу сходинку, він сказав мені:

— Ідіть угору, на сьомий поверх.

Пошукавши в кишенях, я намацав коробочку парафінових сірників і освітив сходи. Носій брався слідом, хекаючи під вагою мішка, і все повторював:

— От уже високо, так високо!

Коли ми зійшли нагору, він пошукав ключа, який був у нього прив’язаний мотузочком десь під одягом, відчинив двері і запросив увійти.

Ми опинилися в побіленій кімнаті. Посередині стояв стіл, навколо — шість стільців, біля стіни — кухонна шафа.

— Зараз збуджу жінку, — сказав він, — а тоді піду в підвал по вино: я його там зберігаю, бо тут псується.

Він підійшов до одних із двох дверей, що вели з кухні, і покликав:

— Волошко! Волошко!

Волошка не Відповідала. Він гукнув голосніше:

— Волошко!

І почав грюкати кулаком у двері, примовляючи стиха:

— Та прокинешся ти нарешті чи ні, бісова душа!

Почекав, приклав вухо до замкової щілини і заговорив

уже спокійно:

— Ет! Хай собі спить, раз уже спить. Зараз принесу вина, почекайте хвилинку.

Він вийшов. Я слухняно сів.

І навіщо оце мене сюди принесло? Зненацька я здригнувся, бо в кімнаті Волошки стиха розмовляли, хтось обережно, майже нечутно ходив.

Прокляття! Чи не потрапив я в пастку? Як же це вона не прокинулася справді, ця Волошка, від лементу, знятого її чоловіком, від такого грюкоту в двері? Чи не є це знак для спільників, мовляв, пташка в клітці, я постою на дверях, а черга за вами? Так і є: за дверима вовтузилися чимдалі чутніше, хтось намацував замок: клацнув ключ.

Серце моє закалатало. Я відступив до протилежної стінки, кажучи собі: «Ну що ж, будемо захищатися», — і, схопивши дерев’яний стілець обіруч за спинку, приготувався до запеклої бійки.

Двері прочинилися, висунулася рука і притримала їх напіввідчиненими, потім з-за дверей виткнулася голова, голова чоловіка у фетровому капелюсі, і я побачив втуплені в мене очі. Потому так швидко, що я не встиг зробити для захисту жодного руху, цей чоловік, цей гаданий лиходій, — босоніж, одягнений похапцем, без краватки і з черевиками в руках — гарний хлопець, їй-богу, і, видно, з досить заможних, — прожогом кинувся до виходу і зник у пітьмі.

Пригода оберталася кумедно. Я сів і став чекати чоловіка Волошки, який щось довгенько шукав те вино. Нарешті стало чути, як він іде по сходах, і від цих звуків я раптом розреготався нестримним сміхом, як іноді регочеш, коли залишаєшся сам.

Чоловік увійшов, несучи в руках дві пляшки, і промовив:

— А жінка що, все спить?.. Вона не прокинулася, ви не чули?

Я був певен, що з того боку дверей слухають, і сказав:

— Ні, не чув.

Він знову гукнув:

— Поліно!

Вона не відповіла і не ворухнулася. Він підійшов до мене і пояснив:

— Бачте, в чім справа: вона не любить, як я приходжу вночі випити трохи з яким приятелем.

— То ви гадаєте, вона не спить?

— Та напевно не спить.

Вигляд у нього був невдоволений.

— Ну, будьмо! — сказав він. І зразу ж зібрався спорожняти обидві пляшки одну по одній. Але цього разу я був рішучим і, випивши склянку, підвівся. Він уже не думав мене провожати, а, подивившись на жінчині двері важким поглядом, поглядом ображеного простолюдина, який ледве стримує лють, стиха процідив: — Коли ви підете, вона мені таки відчинить.

Я дивився на цього боягуза, який розлютився оце хто-зна-чому, може, від невиразного передчуття, від інстинктивної підозри обдуреного самця, якому не до вподоби зачинені двері. Він говорив мені про неї з такою ніжністю, а тепер напевно поб’є її.

Він іще раз смикнув двері:

— Поліно!

Голос жінки, яка, здавалося, щойно прокинулася, відповів з-за стіни:

— Чого тобі?

— Ти що, не чула, що я вже давно прийшов?

— Ні, я сплю, і не заважай мені.

— Відчини.

— Коли ти будеш сам. Приводиш ото з собою ночами п’яниць.

І тоді я пішов, спотикаючись на сходах, як той, чиїм спільником я мимоволі став. Простуючи шляхом до Парижа, я думав про те, що мені довелося побачити у цій норі одвічну драму, яка розігрується щодня на всі лади і по всіх усюдах.

Перший сніг

Довга дорога від Круазетта вигинається луком понад голубою водою. Ген, праворуч, випнувся далеко в море Естерель. Він заслоняє собою краєвид, замикаючи обрій, немов по-південному пишними декораціями, своїми численними дивовижними, шпичастими вершинами.

Ліворуч острови Сент-Маргеріт та Сент-Онора, злігши на воду, показують свої зарослі ялинами спини.

І скрізь: понад широкою затокою, попід високими горами, що обступили Кан, — немовби дрімають на сонці біленькі вілли. їх видно здалека, ті чистенькі будиночки; вони обсипали зверху донизу гори, сніговими цятками біліють на зеленому тлі.

Найближчі до води розчинили гратчасті віконниці на розлогий шлях, куди набігають лагідні хвилі. Гарно, любо. Теплий зимовий день; ледве повіває у повітрі прохолодою. З-за мурів виглядають із садків апельсинові та лимонні дерева, вкриті золотими плодами. Жінки з дітьми, що граються обручами, проходять помалу по алеї; інші балакають з чоловіками.

Молода жінка вийшла оце з маленького кокетливого будиночка, що дверима виходить на Круазетт. Зупинилась на хвилинку, подивилась на людей, що гуляють по алеї, усміхнулася й повернула непевною ходою до вільної лавочки біля самого моря. Стомившись від отих