Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Дами з радісними усмішками розглядають Нату, мужчини з якоюсь цікавістю, потім заляскали в долоні — о, які вони раді.

Галан продовжує:

— Це мій син Володимир — касир Промкомбінату. Дуже славна дитина.

Вова червоніє від шуму оплесків. У мужчин на обличчях ятриться видушена усмішка, в жінок якась пекуча цікавість. Галан, блиснувши окулярами до рябого картуза, голосно сказав:

— А це, шановне товариство, молодий попутницький письменник і студент ІНО. — Письменник похапцем зняв рябого картуза й поправив білу брудну толстовку. — Він, товариство, — продовжує Галан, — ховає своє власне прізвище. Наточка чомусь його зве Джонатаном Свіфтом. Між іншим, він талановитий хлопець. — Джонатан Свіфт від оплесків розчервонівся, й вугрувате лице стало аж пухле, здригалось, куточки губ сіпалися з радості, а жовто-зелені очі розігрались і їли гостей.

— Шановні гості, — звернувся до трійки Галан, — прошу сідати! — І сам перший сів, дернувши стільцем по підлозі. Ната всілася коло матері, пригорнулася щокою до повного круглого плеча й легенько взяла її за стан. Вова зробив серйозне лице, від чого воно стало ще гостріше, сидів біля тоненької дами і поглядав крадькома на її ненароком заголене коліно. Письменник Джонатан Свіфт вийняв із кишені блокнота й щось швидко записував.

— Найшло натхнення, — жартуючи кинув чорний бородач. А Костянтин Семенович утер довгі запорізькі вуса й, наливаючи три чарки та не одводячи од них скла пенсне, сказав:

— Молодь почувається ніяково. Треба трошки їх розвеселити.

Гості загомоніли. Ах, як це мило. Яка чудова людина оцей Костянтин Семенович.

— Я, мамо, пити не буду, — сказала Ната, — ні в якому разі. О ні, навіть вина. Ні-ні. — Вова усміхнувся. Йому, мовляв, тільки подай. Джонатан Свіфт щось писав і нічого не чув, а коли перед ним опинилась повна чарка, він якось незграбно роззявив рота й, не одриваючись од писання, грубо зареготав:

— Га-га-га-га-га.

— Джонатан Свіфт не п’є, він же з пролетаріату, а їхній клас не п’є, — в’їдливо сказала Ната.

Але Вова заступився за Джонатана Свіфта:

— Клас випіть тоже нє дурак.

— Так-так, — забігав жабиними очима Джонатан Свіфт, — це Маяковський так утнув. От сказано, а? Здорово сказано. Слухай, ти… — махнув Вові рукою Джонатан, — як там далі… Клас випіть тоже нє дурак, а далі?

Далі Вова не знає.

— Ну, раз клас випіть нє дурак, — кинув Галан, — то хай п є. — Карочка поставила на стіл тарілку й торкнулась ліктем об Вовине плече. Костянтин Семенович помітив, як вона здригнулася. Її лице стало мінливе, то густо-червоне, то рожеве, то бліде. Костянтин Семенович аж тепер звернув на неї увагу. Вона цікава. Як він цього не помітив раніш. Він візьме це до уваги. Карочка відчула на собі погляд Галана, зніяковіла й вийшла, а він, Галан, статечно сидить у кінці столу і як голова зборів керує настроєм гостей. Над головами стриміли чарки, дзвеніли, руки переплітались, голови кивали, бажаючи один одному щастя, голови туманіли, груди наливались веселим настроєм. За столом збільшувався гомін, кожному в жили вливалася якась відвага, сміливість, юність. Чорновусий у великих круглих окулярах із роговими чорними обручами жагуче вів бесіду з Лізою Василівною, старанно поправляючи під бородою свого чорного метелика. Вова вийшов курити в розчинені двері й тихо, з захопленням щось розповідав тоненькій дамі. Джонатан Свіфт дивився на всіх і щось записував. Часом одривався од писання, закидав голову назад, роззявляв рота й викидав із горлянки своє: га-га-га-га. Ната сіла за піаніно. Галан устав, зняв окуляри, витер їх старанно хусточкою, одяг і, показавши рукою до піаніно, сказав:

— Товариство, послухаймо мою дочку!

І всі чемно й слухняно обернулися до Нати. Вона бігала швидко пальчиками по чорних клавішах і всім станом перевалювалась то в один бік, то в другий, а з тим і дві білі коси її ворушились, як живі, як дві золоті риби, викинуті на берег, що не знайдуть собі попару. Свіфт став біля Нати, слухав із роззявленим ротом, а тоді вийняв блокнота й став щось записувати. Карочка увійшла з тарілкою в руці й якось розгублено стала оглядатися навколо себе. Понуро оглядала Вову, що розмовляв із тоненькою дамою, з легеньким острахом дивилась на Лізу Василівну, тоді повернулася до Нати і з захопленням стала слухати музику. Кожен був чимсь зайнятий, і ніхто не звернув на Карочку уваги. Вона затулила жменями лице, заридала, брязнувши тарілкою об землю, і вибігла. Але й тепер ніхто не помітив Карочки. Надто гучно й солодко ревло піаніно. Надто палкі й голосні були розмови… Джонатан устав і вигукнув:

— Товариші, мій клас плаче!

Та й це було зайве. Дехто всміхнувся, дехто махнув рукою, ніхто не звернув уваги, що його клас плаче. Язик Свіфта, що трохи вилазив через зуби, коли він говорив, так і застиг між губами. Коли Свіфт говорить, язик його виходить через зуби, й від цього мова його стає шипуча. Він поклав свою руку на спинку Натиного стільця й не зводить очей із Натиних пальчиків. Бурно й п’яно ревло піаніно, згуки лунали, товпилися в кімнаті, шукаючи місця, куди вирватися, і танули в серцях, як солодкий дим. Костянтин Семенович встав із-за столу, перекинувши за собою стільця, і, хитаючись, пішов до кухні.