Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Карочка плаче. Вона схилилась на кухонний стіл і схлипує. Коли ввійшов Галан, вона зніяковіла, змахнула фартухом з очей сльози й через силу йому усміхнулась. Галан узяв її ззаду за плечі й зазирнув у лице. Чого Кароліночка плаче? Їй тяжко? Невже їй у нього погано? Як погано, то чого ж вона не скаже, він до її послуг, завжди готовий, щоб Карочці було добре. Що ж таке? Піаніно? А не друге що? Може, Кароліночка вип’є? Все пройде. Вже пила? Кароліночка вже п’яна? Сама собі пила? Молодець. Ну, ще з хазяїном трошки.

Кароліна на все згодна. Їй приємно чути таку лагідність. Це вперше. Її хазяїн ніколи такий не був. Вона відчула в нього якусь теплу ласку, якої ніколи ні від кого не мала. Галан голубив її, тулився до неї. Потім налив їй пива навпіл із горілкою і дав. Вона випила, скривилась, потім, соромлячись, усміхнулася крізь сльози і затулилась од Галана порожньою склянкою. А блискучі окуляри ріжуть її, печуть. Вона ні з того ні з сього кидається до Галана й знову в плач. У кімнаті плаче піаніно, хтось голосно підспівує, а Галан мокро цілує Кароліну, тисне її, хилить додолу, вона без вагань кориться йому, відчуває його всього й тихо, в себе, нечутно плаче.

Коли Галан увійшов до кімнати, Ната вже не грала. Вона сиділа біля піаніно й гаряче про щось сперечалася зі Свіфтом. Ліза Василівна гойдалась на гойдалці перед чорновусом. Той поблискував своїми круглими окулярами в чорних рогових обручах, а Ліза Василівна поблискувала мереживами своїх панталон. Вови й тоненької дами не було. Решта гостей сиділа за столом, гомоніли й дзвеніли чарками, цілувались. Галан сів за стіл, витер хусточкою свої окуляри, глянув на Лізу Василівну, розсівся поважно на спинку крісла й задумався.

Але гості не дали йому мріяти. Слово, чарка одна, друга — і тузі, здається, кінець. Наче вже кінець, але чомусь на думці Кароліна. А тут іще Свіфт щось про «класи» говорить із Натою.

— Ти, ти, як на твою думку, горілка — це добре? — Свіфт завше замість прізвища, імені вживає займенників.

Нату це дратує.

— По-перше, горілка — це дурниця, а по-друге, що за «ти»? Невже ти не знаєш, як моє прізвище? Коли ти вже навчишся чемності, делікатності? — Свіфт виголосив своє га-га-га, а тоді своєю шипячою мовою:

— Так, так… Знаю. Ваш клас любить чемність, делікатність. Ти ось уже скільки в ІНО, а досі ні на крихту на тебе не вплинуло радянське виховання. — Ната хмарно трохи замріялась, сперлась ліктем на клавіші, вони рявкнули, ніби гризнулося десять собак. Далі Ната крутнула головою так, що білі коси одлетіли й одна перелетіла на груди. Вона з докором подивилася в жабині очі Свіфта й випалила:

— По-твоєму, пролетар мусить бути невихований, незграбний, неохайний?

Свіфт переступив із ноги на ногу, витягнув зі своєї толстовки «Змичку»[40] й подивився на Лізу Василівну. Ната зрозуміла, що він хоче говорити з матір’ю, і, боячись, що він звернеться до матері своїм займенником, в’їдливо допомогла йому:

— Ліза Василівна. Ну, кажи вже швидше.

— Лізо Василівно, — сказав Свіфт, — палити можна?

Чорновус прийняв руку з коліна Лізи Василівни й став поправляти свого чорного метелика. Ліза Василівна не зрозуміла Свіфта. Вона мовчки вибачливо подивилась на нього й потягнула на кругле товсте коліно свою сукню, що чомусь пнеться вгору.

— Я кажу, — ще раз сказав Свіфт, — чи палити можна?

— О, будь ласка. Ви ж бачите, що вже накурено. Вже можна. До речі… може, ви нам вірша прочитаєте? — Чорновус щось тихо сказав Лізі Василівні, і вона знову захопилась його розмовою. Ната похнюпила голову, не в настрої щось мріяла, однією рукою м’яла кінчик коси, другою колупала, гладила клавіші.

— А знаєш… — Свіфт затнувся.

— Ната, — нагадала йому своє ім’я, не міняючи пози.

— Знаєш, Нато, я ні на крихту не відчуваю в цьому оточенні, що я зараз у радянській країні.

Ната обурено закинула косу з грудей на плече й тихо, але сердито сказала:

— А де ж?

Свіфт гризнув цигарку, переступив із ноги на ногу.

— Десь в іншому місці… хтозна… Якесь аристократичне оточення… Може, це і в радянській країні… Але оця хата, якось одна собі, ізольована стоїть од усього радянського, од усього такого робочого… — Ната одвернулась, трохи мовчала, тоді повернулась до Свіфта, аж трусячи всім станом од злості, й випалила:

— Що ти верзеш? Коли це ти встиг орадянитись? Що ти з себе корчиш робочого? Може, тому, що в брудній сорочці? Чи ти й душу свою хочеш перелицювати? Інтелігентик паршивий!

Свіфт узяв стільця, дернув ним по підлозі, підставляючи собі, розлігся на перильце, голосно загоготав, а потім прошипів.