Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Але тепер можна було розібрати і крізь зачинені вікна: за цоканням копит чувся м'який шурхіт шин. То котилась коляска «на дутиках».

За хвилину Галечко вже стала на порозі. Хоча їхала вона екіпажем, а не бігла, але груди їй рвучко здіймались.

— Прошу панство… — перемагаючи задишку, ледь вимовила хорунжеса, — але то є… певне непорозуміння… прошу, панове!

— Непорозуміння? Вони зовсім і не повставали?

— Ні, вони повстали, прошу панство… Вони роззброїли юнкерів Миколаївського училища, що хотіли були переступити їм шлях. А автомобільна колона вже обсіла банк, щоб його захопити… Тільки ж, прошу панство, вони… проти всіх!

— Що ви торочите? Як — проти всіх?

— Вони кажуть… Перепрошую, пане міністре, — звернулась Галечко до Керенського, — геть Тимчасовий уряд! Але ж вони… Перепрошую, пане презес, — Галечко звернулась до Грушевського, — кажуть також: геть Центральну Раду!

— Що?!

Тепер вже остовпіли всі.

— Прецінь, так, прошу панство! Вони заєдно гукають «геть війну!» І кажуть, — перепрошую, — коли й Центральна Рада за війну, то геть і Центральну Раду разом із Тимчасовим урядом. Перепрошую…

— Я ж казав, що це — більшовики! — зарепетував Керенський. — Він визвірився на остовпілих Грушевського, Винниченка й Петлюру: — Ось ваші… українські частини, якими ви хочете спекулювати! Машину, поручик!

— Куди ж ви, Олександре Федоровичу? — запитав Терещенко, поспіхом зводячись. — Я вважаю, що й нам усім…

Але в цю хвилину всі знову принишкли. З вулиці почулося торохкотіння автомашини — не тієї, що стояла перед під'їздом, а якоїсь іншої, що наближалась знизу, від Бессарабки.

— Мені здається, — приглушено проказав Винниченко, — вони вже їдуть тими машинами, що захопили в авіапарку…

Пополотнілий Грушевський прошепотів зовсім ледь чутно:

— Але ж… ніхто не знає, що ми тут… Може, вони проїдуть собі мимо?

Гуркіт машини вщух під вікнами. Вхідні двері внизу у вестибюлі гучно хряпнули.

— Прошу панство, — промимрила Галечко, — у двір є вихід…

— Так, так, — швидко сказав господар, — а з двору в сад, аж до Ґалаґана і на Фундуклеївську. Поки не пізно…

Та було вже пізно. По сходах хтось шпарко біг, перестрибуючи зразу через кілька східців. Потім залунали швидкі кроки по всій анфіладі, ближче та ближче: хтось поспішав десятьма залами другого поверху.

Всі закам'яніло дивились на двері. Де ж ад'ютант, де барон Нольде? Чому вони не лягають впоперек порога, щоб тілом своїм, життям своїм оборонити своїх шефів?

Двері розчинились. На порозі з'явилась ставна постать в офіцерському френчі. Це був штабс–капітан Боголєпов–Южин, старший офіцер для особливих доручень при командуючому військовим округом.

Шумне зітхання видерлось з усіх грудей. Це були не повстанці — свої, а зовсім чужа людина, проте в цю хвилину він і був — свій…

Офіцер виструнчився перед Керенським:

— Пане міністр! Дозволите доповісти?

— Як з повстанням? Яких вжито заходів?

— Повстання ще не ліквідовано, але всі сили гарнізону піднято. Юнкерські школи вже сполучилися з полком Богдана Хмельницького, і є надія, що діятимуть спільно. Повстання іде під більшовицьким гаслом «геть війну».

Бунт організованих дезертирів, пане міністр! Але є справи серйозніші. Накажете доповідати, чи… — Він позирнув на Грушевського, Винниченка, Петлюру: вони були тут все ж таки чужі. — 3 прямого проводу з Петрограда, пане міністр…

— А!..

Керенський зробив рішучий крок геть, до сусідньої зали.

Інформація з Петрограда була аж ніяк не втішна.

В столиці застрайкували заводи: Путіловський, Леснера, Нобеля та інші. На Виборзькій стороні стихійно виникла масова демонстрація. Робітники вийшли на вулиці з вимогою негайно передати владу з рук Тимчасового уряду — Всеросійському Центральному Виконавчому Комітетові Рад. Більшовики відразу намагались надати демонстрації мирного характеру, але з'явились озброєні робітничі вагони, і до них почали приєднуватись окремі військові частини, а з Кронштадта прибули матроси. Над демонстрацією запалахкотіли більшовицькі гасла. Стан у столиці вельми напружений. Можна чекати загального збройного повстання